Норми кримінально-процесуального права

Розділ 2
структура норм кримінально-процесуального права
2.1. Загальна характеристика структури норм кримінально-процесуального права
У сучасних умовах удосконалення кримінально-процесуальних норм іде такими
шляхами: по-перше, покращення змісту норм, укріплення їх «істинності»,
по-друге, укріплення різних позицій щодо структури норм, і, по-третє,
удосконалення системи норм в цілому. На питанні укріплення різноманітних
позицій щодо структури процесуальних норм доцільно зупинитися докладніше, бо
виявити особливості структури норм кримінально-процесуального права неможливо
без аналізу самої структури. Тут слід вказати також і на таку обставину: вчення
про структуру кримінально-процесуальних норм розробляється здебільшого в рамках
загальної теорії права.
Починаючи з двадцятих років минулого століття і до теперішнього часу у теорії
процесуального права взагалі і у кримінально-процесуальному праві зокрема не
вироблено єдиного підходу щодо розуміння структури кримінально-процесуальної
норми, кількісного та якісного складу її елементів як з точки зору внутрішньої
побудови норм, так і з точки зору її практичного значення.
Так одні вчені вважають, що не доречно обмежуватись тричленною схемою структури
процесуальної норми (тобто норми права, що має три обов’язкових структурних
елементи: гіпотезу, диспозицію та санкцію [13 В.М. Хропанюк поряд із традиційно
вживаними термінами для позначення структурних елементів норм права вживає
слова-синоніми: гіпотеза (припущення); диспозиція (розпорядження); санкція
(стягнення) [198, с. 228-229].]) і пропонують двочленну структуру державного
припису, що полягає в наявності у нормі права лише двох елементів: гіпотези і
диспозиції або гіпотези і санкції.
Прихильником такої точки зору є С.С. Алєксєєв. Виходячи з того, що будь яка
норма права, в тому числі і кримінально-процесуального, вміщує у собі
інтелектуальний і вольовий момент, автор констатує, що якщо норму права
аналізувати у інтелектуальному розрізі, то увесь нормативний матеріал можна
подати у вигляді норм з тричленною структурою, тобто таких, які складаються з
гіпотези, диспозиції і санкції, але якщо проводити аналіз правових норм в
вольовому розрізі, то слід зробити висновок про те, що норми права мають лише
два структурних елементи. Такі норми права С.С. Алєксєєв пропонує називати
нормами-приписами [4, с. 98].
Я.О. Мотовіловкер вказує на те, що логічні відносини гіпотези, диспозиції та
санкції не становлять структурної єдності. Він стверджує, що ні гіпотеза ні
диспозиція за законами логіки безпосередньо з санкцією не пов’язані: гіпотеза -
тому що вона є умовою, яка викликає дію диспозиції, диспозиція - тому що вона є
правовим наслідком, що завершує нормативний припис. Таким чином, санкція разом
з гіпотезою та диспозицією залишається без своєї логічної основи. Автор
пропонує ввести ще один нормативний елемент, який буде здатний подолати розрив
між диспозицією та санкцією і логічно обумовити останню і називає його
«заперечення диспозиції» [128, с. 45]. Даний елемент диспозиція не вміщуватиме
і в правовій системі будуть функціонувати лише двочленні процесуальні норми
(гіпотеза-диспозиція), про які йшлося вище.
Отже норма права - це встановлене логічним шляхом загальне правило поведінки,
котре містить органічні зв’язки між нормативними приписами і має повний
комплекс якостей, що розкривають його державно-владну та регулятивну природу.
Отож, розкриваючи особливості структури кримінально-процесуальних норм, ми
автоматично стаємо на бік тих авторів, котрі розробляють теорію тричленної
структури норм права. Відповідно до цього у кримінально-процесуальній нормі
повинна бути вказівка на те, хто, що за яких умов повинен робити (або від чого
утриматись) та які несприятливі наслідки повинні настати, якщо суб’єкти будуть
чинити іншим способом, ніж це передбачено нормою. Тобто, незалежно від природи
і характеру походження, юридичний припис має складатися з гіпотези, диспозиції
та санкції, що являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів норми,
покликаних забезпечувати регулювання суспільних відносин у сфері кримінального
судочинства.
У першу чергу слід охарактеризувати першу особливість структури
кримінально-процесуальної норми, яка обумовлена її внутрішньою побудовою, а
саме: норма буде виконувати свою функцію регулятора суспільних відносин лише у
тому випадку, якщо буде здатна реагувати на умови реального життя, в яких вона
формується (гіпотеза), передбачати не лише склад суб’єктів правовідносин, їх
права та належну поведінку, а й узгоджувати їх з реальними правовідносинами, що
склалися в момент її застосування (диспозиція ), в іншому випадку реалізувати
цю функцію буде неможливо. У ній має бути передбачене і примусове виконання
приписів (санкція), інакше вона буде не нормою кримінально-процесуального
права, а лише побажанням, декларацією, гаслом. Саме єдність трьох структурних
елементів норми кримінально-процесуального права є основною характеристикою її
структури.
Кримінально-процесуальній нормі притаманна власна схема зв’язків між
елементами, що її утворюють. Внутрішня будова, зв’язок елементів, що утворюють
структуру кримінально-процесуальних норм, відзначається «жорсткістю»,
«непорушністю», «інваріантністю». Але, все ж, особливістю є те, що ці елементи
(гіпотеза, диспозиція, санкція) об’єднані на принципах не ієрархічної
залежності, характерної в основному для зв’язку елементів всередині галузі чи
інституту права, а синтетичної залежності. Вона будується за таким правилом:
відсутність хоча б одного з елементів логічної структури
кримінально-процесуального права автоматично призводить до ру