РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СУЧАСНОЇ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ РОСІЇ
2.1. Етапи становлення партійної системи Російської Федерації.
Незмінним атрибутом сучасного демократичного суспільства є багатопартійність.
Проте відродження національного, партійно-політичного і громадського життя в
Росії після довготривалої перерви, зумовленої пануванням тоталітарної системи,
відбувається доволі повільно.
Ліквідація монополії КПРС на політичну владу і поява нових партій, рухів та
політичних об’єднань зумовили чималий інтерес дослідників до проблем
багатопартійності та розвитку партійних систем. У російській політичній науці
існують різні підходи щодо початку відліку історії партійної системи Росії.
Зокрема, можна виділити такі основні підходи: 1) весна 1985 р. – грудень 1991
р. розглядається як період, коли в Росії відбулася поступова заміна
однопартійної політичної системи на багатопартійну [257, с. 43];
2) багатопартійність у сучасній Росії бере свій початок з весни 1990 р., після
відміни з’їздом народних депутатів СРСР шостої статті Конституції – про керівну
та спрямовуючу роль КПРС; 3) з 1993 р., коли відбулися перші змагальні вибори,
що є необхідною умовою існування партійної системи (кінець 1980-х – початок
1990-х рр. за цим підходом розглядається як період підготовки до створення
партійної системи) [94, с. 62]. Зважаючи на різноманітні підходи, на нашу
думку, проблему становлення партійної системи сучасної Росії необхідно
розглядати з огляду на те, коли почали з’являтися перші організації, рухи,
метою яких проголошувалася участь у політичному житті країни, тобто з другої
половини 1980-х рр.
Основними критеріями, за якими пропонується розглядати структурування етапів
розвитку партійної системи Росії, є: інституціональні механізми формування
політичних партій; характер електоральної діяльності партій; особливості
взаємодії політичних партій та держави; суспільна підтримка основних політичних
партій, яка проявляється у членстві в партіях, підтримці ідеології тощо.
Створення сучасного формату партійної системи Росії починається з кінця 1980-х
рр. Основним джерелом партогенезу теперішніх партій були Комуністична партія
Російської Федерації (КПРФ) у складі КПРС та національно-демократичні рухи.
Саме колишні дисиденти і колишні партійні функціонери були провідними особами в
політичних партіях першої половини 1990-х рр. [186]. Вихідним моментом була
однопартійна система, яка існувала в колишньому Радянському Союзі, у кожній
його республіці, а також і в Росії. Уся повнота державної влади належала КПРС
та її структурам на місцях. Процес демократизації, який розпочався під час
перебудови, у другій половині 1980-х рр., вимагав відмови від монополії на
владу однієї партії та переходу до плюралістичної демократії. Це розуміли
навіть прихильники комуністичного режиму. Так, один з них, відомий юрист,
професор В. Курашвілі у книзі „Страна на распутье”, яка була опублікована в
1990 р. і містила його статті та виступи, видрукувані та виголошені впродовж
другої половини 1980-х рр., писав, що необхідно „визнати, що однопартійність
повністю вичерпала себе, що етатизація партії, тобто прийняття нею на себе
безпосередніх функцій влади, була відчайдушним заходом у надзвичайних
обставинах, заходом, який якщо і приніс тоді потрібні результати, то ціною
поступової деполітизації партії, її виродження як політичної організації.
Насамперед потрібно зрозуміти, що необхідна реполітизація партії, а вона
неможлива при збереженні однопартійності, як би не здавалося це потрібним для
„консолідації всіх перебудовчих сил” [309, с. 27]. Дійсно, процеси реформування
та демократизації в СРСР розпочалися після обрання на посаду Генерального
секретаря ЦК КПРС М. Горбачова. Саме він на квітневому Пленумі ЦК КПРС в 1985
р. проголосив початок політики гласності та перебудови. Однак економічні
прорахунки та криза в народному господарстві, зумовлені
командно-адміністративною практикою управління господарством, неприйняттям
частиною господарників нових економічних ідей, низьким рівнем економічної
культури тощо, призвели у другій половині 1988 р. до значного зниження
матеріального добробуту. Фактично перебудова в СРСР виявлялася найбільше в
гласності, можливості відносно вільно висловлювати свої думки. У пресі
з’явилися викривальні публікації; на пересічного громадянина, з прогресуючою
швидкістю, сходила інформаційна лавина. Виникли ножиці між радикалізацією
громадської думки та повільним ходом економічних перетворень. Дуже швидко чинна
влада почала втрачати авторитет, а суспільство переповнюватися негативізмом
[309, с. 29].
Комплекс окреслених проблем призвів до масової стрімкої політизації населення в
СРСР. У Росії почали масово виникати групи та організації, які виступали з
опозиційними вимогами. Так, у 1988 р. заявила про себе організація
„Демократичний союз”, яка оголосила себе політичною партією. Про відновлення
своєї діяльності повідомили Конституційні демократи, Соціал-демократи,
Народно-трудовий союз, Християнські демократи тощо, головною метою яких
визначалася підтримка процесів перебудови та демократизації.
Напередодні проведення ХІХ Всесоюзної партійної конференції КПРС політичні
пристрасті охопили численну аудиторію [257, с. 37]. Наприкінці 1988 – початку
1989 рр. у середовищі неформальних груп та об’єднань спостерігався процес
пошуку нових форм роботи з населенням. Неформальні об’єднання як явище
соціальної активності перших етапів перебудови практично вичерпали себе.
Громадська активність потребувала нових форм організації. Один з найактивніших
діячів неформального руху в Росії
- Київ+380960830922