РОЗДІЛ 2
ІНТЕГРАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ПРОСТІР
2.1. Історична освіта та наука в Російській імперії і Західній Європі:
компаративний аналіз
Друга половина XVІІІ – середина ХІХ ст. були в історії народів Європи добою
кризи старого режиму та переходу до нової, модерної епохи. Початок Великої
французької революції 1789 р. і завойовницькі війни Наполеона породили хвилю
масових народних виступів та цілу низку буржуазних революцій, які мали на меті
боротьбу за утвердження в суспільстві громадянських прав і свобод. Внаслідок
названих процесів більшість європейських абсолютних монархій стали
конституційними. Однією з визначальних ознак нової епохи була прискорена
модернізація політичного, економічного, соціального та культурного життя
суспільства. Виявилося, що сам процес оновлення нерозривно пов’язаний з
формуванням нової спільноти – нації, яка утворювалася у двох основних формах:
територіальній та етнічній. Важливими осередками й водночас впливовими
чинниками модернізації та створення національних культур сучасного типу стали
університети [141 Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму : Монографія. –
К., 1999. – С. 81–82; Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна
за 200 років. – Х., 2004. – С. 6.]. Цілком справедливо з цього приводу зауважив
в одній зі своїх праць С.Ольденбург: якщо XVІІІ ст. було добою академій, то ХІХ
– століттям вищої школи [142 Ольденбург С. Ф. Впечатления о научной жизни
Германии, Франции и Англии // Научный работник. – 1927. – № 2. – С. 89.].
Сучасні дослідники історії університетів застосовують періодизацію, в основі
якої лежать три базові моделі університету, що послідовно змінювали одна одну:
докласична (ХІІ–ХVІІІ ст.), класична (ХІХ – 60-ті рр. ХХ ст.) і посткласична
(60-ті рр. ХХ ст. – до сьогодення) [143 Андрєєв А. «Національна модель»… – С.
77–79.]. Університети докласичного типу за організаційною структурою були
подібними і традиційно складалися з чотирьох факультетів: вільних мистецтв,
теології, права та медицини. На практиці такий поділ мали тільки
північноєвропейські університети, в більшості ж північноіталійських вищих шкіл
факультети вільних мистецтв та медицини були об’єднані. Існували також
навчальні заклади, які складалися з одного факультету. Характерно, що перші
університети, хоча й спиралися на підтримку Церкви, були, по суті,
самоуправними установами, які видавали власні закони, обирали ректорів і
деканів, мали суд, могли приймати до свого складу нових членів [144 Броклис Л.
Университет в ранний период современной европейской истории: учебные планы //
Alma mater = Вестник высшей школы. – 2002. – № 1. – С. 44; Покладок Е. Б.,
Спасская В. В. Указ. соч. – С. 6.]. Втім, на межі XVІІІ–ХІХ ст. вони опинилися
в глибокій кризі, яка, на думку низки вчених, загрожувала їм цілковитим
зникненням. Гальмом у подальшому розвиткові університетів стала їхня
замкненість та корпоративність. Як результат, за рівнем розвитку науки ці
освітні установи почали відставати від академій та наукових товариств. Чимало
університетів поставали перед проблемами фінансування, відвідування таких
закладів відчутно знижувалося [145 Андрєєв А. «Національна модель»… – С. 83;
Будылин Д. Ю., Поталайко С. В. Онтологический анализ университетского идеала //
Философский век : альманах. – 2005. – Вып. 29 : История университетского
образования в России и международные традиции просвещения, т. 2. – С. 116;
Molik W. Polskie peregrynacje universyteckie do Niemec 1871–1914. – Poznaс,
1989. – S. 29.].
Безпосередньо на формування університетської моделі нового типу вплинули
політичні перетворення доби Французької революції та завоювання Наполеона, які
досить сильно змінили освітній ландшафт Європи. Зокрема, якщо у 1789 р. на її
теренах налічувалось 143 університети, то вже у 1815 р. – лише 83. Характерно,
що саме на цей час і припадає формування трьох типів університетських систем –
французької, англійської та німецької (прусської) – на основі спільної
середньовічної моделі. Так, у Франції за часів революції було закрито всі
24 університети [146 A History of the University in Europe… – P. 3.]. Натомість
держава створила нову систему вищої освіти, яка базувалася на двох
«антиуніверситетських» принципах: розчленуванні навчальних закладів на низку
спеціалізованих шкіл та академічних «факультетів», а також на всеосяжному
бюрократичному контролі за навчанням і викладанням. Як пояснював ректорам
академій голова французького Universitй Л.Фонтен (циркуляр від 4 квітня 1811
р.), «університет покликаний не лише виховувати ораторів та вчених, перш за все
він зобов’язаний імператору вірними й відданими підданими» [147 Цит. за:
Schalenberg M. Оb. cit. – S. 80.]. Таким чином, головний наголос у навчанні
робився на тому, щоб підготувати фахівця та лояльного певному режиму
громадянина, передати йому суму знань і виробити практичні навички майбутньої
професії, тобто фактично продовжити початкову та середню освіту. Застосування
такого підходу вкрай негативно оцінювали творці класичної моделі, які чітко
відокремлювали університет від школи [148 Андрєєв А. «Національна модель»… – С.
83, 89; Schalenberg M. Оb. cit. – S. 79.].
Вочевидь, новий Universitй не мав нічого спільного з університетом доби
«старого режиму». Під цим поняттям мали на увазі всю сукупність факультетів та
інших вищих шкіл країни, які були дуже схожими на ліцеї й коледжі та входили до
корпорації, контрольованої державою і включеної до ієрархії державної служби.
Навіть у Парижі, де було представлено всі факультети, вони не становили
інтегрованого «У
- Київ+380960830922