РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ І ПОЛЬЩІ, 1919-1920 рр.
2.1. Ставлення Чехословаччини до Української Народної Республіки: початок діалогу
Після закінчення Першої світової війни на мапі європейського континенту з'явилося декілька нових держав. 14 листопада 1918 р. перший прем'єр-міністр Чехословацької республіки Карл Крамарж на засіданні Національних зборів проголосив Чехословацьку Республіку самостійною державаою, а професора д-ра Томаша Г. Масарика (Т.Г.М.) одноголосно обраним президентом [357]. Водночас 1 листопада Українська Національна Рада обійняла владу у Львові, проголосивши відозвою від 9 листопада утворення Західноукраїнської Народної Республіки та призначення її першого уряду (Державного Секретаріату). Молода республіка одразу була змушена боронити своє право на існування у запеклих боях з польськими військами за Львів, війна з якими триватиме до липня 1919 р. Поряд з цим на Наддніпрянській Україні тривало повстання, ініційоване утвореним у травні 1918 р. Українським Національним Союзом (УНС), проти Гетьманату. 14 грудня гетьман П. Скоропадський зрікся влади, передавши її своєму уряду, а той - Директорії, створеній УНС у листопаді. Тим самим закінчився період Української держави Гетьманату, розпочався період Директорії УНР. Саме за доби її існування розпочинається перший етап міждержавних чехословацько-українських стосунків.
Що змушувало чехів звернути увагу на націю, права якої на самостійність піддавалися сумніву з точки зору "філологічного відродження"? Насамперед - це їхня присутність на українських теренах. Важко сказати, скільки громадян майбутньої ЧСР продовжувало мешкати на Україні після того, як чехословацькі легіони залишили її у березні 1918 р.9 і розпочали свій похід до Франції via Далекий Схід. Відомо, що 1918 р. виникло "Товариство з імпорту сільськогосподарської продукції" та "Чехословацька торговельна палата" в Одесі [871, C.48]. А за наказом чехословацького уряду від 12 листопада 1918 р. вже існуючий у Києві "Комітет чехословацьких громадян" починає виконувати обов'язки чехословацького консульства на Україні [130, Арк.7]. Ті нечисленні листи, направлені на адресу Міністерства закордонних справ УНР представниками комітету, які нам вдалося віднайти в ЦДАВО України, дають змогу лише частково відтворити становище чехословацьких громадян на цій території. Насамперед можна сказати, що тут і надалі перебували підприємці: власники крамниць, готелів тощо. Цікавою з цього приводу виглядає справа чеха В.Швеця, власника одного з магазинів, що знаходився на Хрещатику. Його було позбавлено майна представниками Київського розшукового відділення ще у березні 1918 р. Скарга Швеця розглядалася вже урядовцями Гетьманату, причому вони повели справу так, що звинуватили позивача у більшовицьких настроях, керуючись думкою, що чехи, як колишні добровольці чехословацької армії, будуть мовчати з огляду на німецьку присутність [130, Арк.12]. Чехословацьке консульство звернулося до департаменту чужоземних зносин УНР з проханням розглянути цю справу і повернути власнику втрачені ним кошти. Сам В.Швець у разі подальшого зволікання у розв'язанні його справи погрожував звернутися до посланника США у Яссах, чеха Чарлза Вопички, якому збирався пояснити, на яких засадах ведуться в УНР державні і правові справи [130, Арк.13]. Цікавим є факт, що консульство намагалося отримати від згаданого посланника США дозвіл на евакуацію чехословацького війська в Чехію через Румунію та Польщу. Нам невідомо, чи було досягнуто необхідного порозуміння між чехом Вопичкою та Комітетом чехословацьких громадян. Одначе нема сумнівів у тому, що в даний період розпочинається перший етап повернення чехословацьких громадян з території України до новоствореної Першої Республіки.10 Про це свідчать численні прохання, які надходили від комітету на адресу департаменту чужоземних зносин УНР [130, Арк.31-49].
Про деякі причини, які зумовлювали повернення чехословацьких громадян до ЧСР, йдеться у листі, датованому 23 січня 1919 р., до українського МЗС. Його адресантом був "уповноважений представник Чехословаччини при Головнокомандуючому союзницькими військами Росії" Франц Стршібрний. У листі згадується про напад січових стрільців на іспанське, англійське та американське консульства 18.01.1919 р. Під час нього було вбито одного з семи жовнірів Дніпровської Чехословацької Дружини, яка за домовленістю з Директорією11, охороняла консульства у Києві. Доля ще трьох залишалася невідомою, припускалося, що і вони були вбиті. Далі зазначалося, що "у зв'язку з обуренням, викликаним цим вбивством, серед рядів Чехословацької Національної Дружини і неможливістю з боку Вашого уряду ґарантувати безпеку їхнього життя, я ухвалив перевести вищезгадану Дружину зі всією її зброєю та майном до Одеси і прохаю уряд УНР негайно дати розпорядження про надання необхідної кількості вагонів" [130, Арк.50].
Таким чином, є усі підстави твердити, що на Україні залишилася значна частина чехословацьких громадян, як військових, так і цивільних осіб, які з об'єктивних причин хотіли чим швидше виїхати до ЧСР. Одначе дипломати УНР по-своєму намагалися використати цей факт. З його допомогою вони прагнули переконати уряд ЧСР в необхідності тісних стосунків між українською та чехословацькою державами. Зупинившись у Празі під час своєї подорожі до французької столиці, представники української делегації на Паризькій мирній конференції Г.Сидоренко та В.Панейко тактовно нагадують чехословацькому уряду, що лише на Волині проживає 100 тисяч чехів [947, С.68]. Вони добре усвідомлювали, що при правильному розставленні акцентів у справі, пов'язаній з долею чехів на Україні, можна заангажувати Прагу в "українське питання."
Здобути прихильність Праги в питанні визнання незалежності України було метою дипломатичної місії України у Празі, сформованої міністром закордонних справ УНР Чехівським і очоленої на його прохання Максимом Славінським. Влітку-восени 1945 р. Максим Антонович, вчен