РОЗДІЛ 2
СХІДНА ГАЛИЧИНА В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ТА ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ
НАПЕРЕДОДНІ І ПОЧАТКУ
ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
2.1. Східна Галичина в планах політичної еліти Російської імперії.
Напередодні Першої світової війни визначальні установки російської зовнішньої
політики випливали з геополітичного і стратегічного становища Росії, її
військового й економічного потенціалу, статусу великої держави, об’єктивного
співвідношення сил у світі, а також менталітету та історичних традицій
правлячих кіл.
Посилення уваги з боку політичної еліти*
[Примітка. Політична еліта – відносно вузька, специфічна владно-політична група
правлячого класу, яка бере безпосередню участь у затвердженні й здійсненні
рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.] Росії
до становища українського населення Східної Галичини було наслідком загострення
російсько-австрійських взаємин та поширення в середовищі імперського політикуму
панславістичних настроїв, які лягли в основу масової пропаганди у російському
суспільстві ідеї слов’янської єдності, що формувала ідеалізоване уявлення про
єдність російського народу від Карпат до Камчатки та ідеально вписувалася в
концепцію “виправлення кордонів” на заході Росії [274, с. 7].
Інший не менш важливий чинник, який примусив бюрократію Росії уважно
прислухатися до закликів націоналістів завершити історичне об’єднання
російського народу і укріпити “Імперію росіян” – це національний рух всередині
держави. Політика русифікації в межах Російської імперії і протидія проникненню
“сепаратистських” тенденцій з-за кордону набували особливої актуальності в
умовах підвищеного прагнення до культурної автономії чи політичної незалежності
окремих частин імперії. З огляду на вказані причини російські державні та
громадські лідери надавали дуже важливого значення Східній Галичині, на
території якої відбувалися активні процеси суспільно-політичного відродження
серед поляків та українців, які активізували давню національну проблему Росії –
польське питання – і одночасно породжували нову – українську [274, с. 41].
Відзначимо, що російське зовнішньополітичне відомство традиційно намагалося
зберегти в Східній Галичині status quo, не допустити впливу польських і
українських партій на австро-російські взаємини. У той же час російська
дипломатія дуже стримано ставилася до ідеї підтримки проросійських рухів у
Східній Галичині, оскільки боялася бути звинуваченою австрійським урядом у
втручанні в внутрішні справи Австро-Угорської монархії.
Однак, після першої російської революції ситуація істотно змінилася. Восени
1905 р. національне питання в Росії, зокрема, українське, стало предметом
обговорення не лише імперського двору, але й створеної 27 квітня 1906 р.
Державної думи. Вона, формулюючи програму своєї діяльності, констатувала, що
“Росія є державою, населеною різними народами і народностями, духовне
об’єднання яких можливе лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і
розвивати своєрідність в окремих питаннях побуту. Тому Державна дума подбає про
ширше задоволення цих справедливих потреб” [401, с. 271]. Але в урядовій
декларації, яку виголосив у Думі голова Ради міністрів І. Горемикін,
національне питання, так само як і в тронній промові Миколи ІІ, не потрапило до
категорії першочергових. Щоправда, уряд усе таки задекларував свою готовність
реорганізувати місцеве самоврядування з урахуванням особливостей окраїн. З того
часу національне питання не сходило з порядку денного політичного життя Росії.
У 1905 – 1907 рр. у Міністерстві закордонних справ Росії відбувається активний
пошук нових підходів щодо вирішення проблем, пов’язаних із Східною Галичиною.
Деякі високопоставлені діячі російської зовнішньої політики, включаючи міністра
закордонних справ С. Д. Сазонова, виступали за більш виважений підхід до
українського та польського національних рухів, відмовляючись розуміти їх як
виключно антиросійські. При цьому С. Сазонов постійно підкреслював, що жорстка
політика щодо поляків Королівства Польського у випадку майбутньої війни з
Австро-Угорщиною може згубно позначитися на орієнтації польського та
українського населення і привернути його на бік австрійців [205, c. 75].
І хоча, як стверджує сучасна російська дослідниця О. Бахтуріна, на початку XX
ст. українська проблема в Росії не стояла так гостро, як фінляндське та
польське питання, її уряд все ж таки вважав за потрібне дотримуватися курсу,
спрямованого на обмеження українського національно-культурного руху [274, с.
41].
Одночасно частина російських дипломатів, особливо ті, які мали безпосереднє
відношення до Східної Галичини, наприклад, посол у Відні
М. М. Шебеко, керуючий консульством у Львові Верховцев та інші виступали за
більш активну політику російського уряду щодо підтримання проросійських рухів
на цій території і закликали до боротьби з українським та польським
національними рухами [318, с. 39].
Російські політики розцінювали український національний рух як вогнище
агентурного впливу Австро-Угорщини і Німеччини – “нове мазепинство”. З цього
приводу лідер київського Клубу російських націоналістів, депутат Державної думи
А. І. Савенко писав: “Українці пов’язують свої надії на отримання автономії із
Австро-Угорщиною та Німеччиною. На розвалинах Великої Росії постануть під
скіпетром Габсбургів автономні Польща та Україна” [357, с. 200-201].
Аналізуючи програму і завдання українського національного руху, відомий ідеолог
російського лібералізму В. Струве звернув увагу на те, що здійснення прагнень
українських сепаратистів, тобто від’єднання від Росії, може мати катастрофічні
наслідки для імперії. Тому він звертався
- Київ+380960830922