РОЗДІЛ 2
ДИПЛОМАТІЯ США ТА ФОРМУВАННЯ САН-ФРАНЦИСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН У АЗІАТСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКОМУ РЕГІОНІ (АТР)
2.1. Сан-Франциська конференція 1951 року та її значення у визначенні ролі та місця Японії в АТР
Після підписання 2 вересня 1945 р. Акта про капітуляцію Японії, Сполучені Штати Америки встановили окупаційний режим над японською територією і взяли на себе фактично односторонню відповідальність за попередження військової загрози з боку Японії в майбутньому. Формально Японія підпала під юрисдикцію союзних держав. Для вироблення засад спільної політики союзних держав щодо Японії в грудні 1945 р. була створена Далекосхідна комісія з місцезнаходженням у Вашингтоні в складі представників 11 країн: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю, Голландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Філіппін. Далекосхідна комісія могла давати поради головнокомандувачу союзних військ Дугласу Макартуру, але не мала права віддавати накази.
Консультативні та контролюючі функції мала Союзна рада для Японії, яка знаходилася в Токіо. До її складу входили США, СРСР, Англія та Китай. Рішення Союзної ради приймалися за принципом одностайності, що постійно паралізувало її роботу, чим користувався головнокомандувач Д. Макартур, діючи в Японії повністю самостійно, незалежно від союзників. У Японії, на думку Пітера Кальвокорессі, "Сполученим Штатам вдалося звести повоєнне співробітництво союзників у її окупації до рівня не дуже ввічливої фікції" [1].
Протягом 1945-1947 рр. американська окупаційна адміністрація під керівництвом Макартура ініціювала демократичні реформи в Японії. Були закладені підвалини парламентської демократії, в 1946 р. була прийнята нова конституція (набрала чинності з травня 1947 р.), яка ліквідувала абсолютну монархію і закріпила відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних суперечок. США здійснили заходи щодо роззброєння та демілітаризації Японії; була обмежена її база воєнного виробництва. Конституція Японії забороняла створювати збройні сили. Ці зміни сприяли стабілізації політичної ситуації в Японії, що відповідало інтересам усіх держав.
У той же час поступове втягнення СРСР і США в біполярне протистояння і розширення масштабів "холодної війни" перетворювали Японію у важливий стратегічних об'єкт. Радянське керівництво вбачало в американській окупації японських островів загрозу своїм далекосхідним позиціям (не тільки безпосередньо території СРСР, але й союзним йому "народним демократіям"). Саме нейтралізацію Японії й виведення з неї американських окупаційних військ повинен був забезпечити "справедливий і демократичний" мирний договір союзних держав з Японією. Такі зміни в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні не влаштовували Вашингтон. Адже СРСР завдяки належності до АТР та його воєнному потенціалу міг перетворитися в домінуючу силу регіону. "Тому, - робить висновок російський дослідник А.Д. Богатуров, - американська адміністрація була зацікавлена в зміцненні своєї присутності на Далекому Сході. Оскільки для США головним засобом проекціювання могутності в регіоні були військово-морські сили, увага американської сторони було сконцентровано на острівній та прибережній зонах. У цьому сенсі контроль над Японією, як у першій половині ХХ ст. - володіння Філіппінами, давав Сполученим Штатам перевагу, яку компенсувало їх геополітичну слабкість як країни не - азіатської."[2].
Варто відзначити, що прагнення США зберегти "контроль" над Японією не означало, що продовження тривалої окупаційної політики щодо Японії після закінчення Другої світової війни не входило до планів Сполучених Штатів з багатьох обставин. По-перше, подальша окупація спричинила б невдоволення в Японії і посилила антиамериканські настрої в країні, а це створювало певні політичні труднощі для американської адміністрації. По-друге, цілі окупаційної політики в Японії вже були досягнуті: у військовому, в економічному та в політичному плані країна знаходилась під належним контролем США. По-третє, на думку Вашингтона, окупована Японія не могла бути тим рівноправним, насамперед, у політико-дипломатичному відношенні, партнером Сполучених Штатів, до ролі якого Вашингтон готував її на той час. На думку професора Каліфорнійського університету Д. Маклеллана, мирний договір з Японією був необхідний, тому що "кінець окупаційного статусу... повернув би її на необхідне місце в міжнародному співтоваристві і сприяв би нормальним відносинам між Сполученими Штатами і Японією"[3].
Уряд США неодноразово висловлював готовність підписати мирний договір з Японією (наприклад, заяви держсекретаря Д.Ачесона 22 січня і 15 травня 1946 р. [4]) , хоча не поспішав з його укладенням. Нарешті у 1947 р. відділ планування політики держдепартаменту США приступив до роботи з питання мирного договору з Японією [5-6].
11 липня 1947 року представник США у Москві поставив до відома радянський уряд щодо пропозицій американської сторони скликати 19 серпня цього ж року конференцію з приводу підписання мирного договору з Японією представниками 11 держав - членів Далекосхідної комісії.
Американська дипломатія, здійснюючи досить активну діяльність щодо підготовки мирної конференції, звертала особливо велику увагу на участь в ній Радянського Союзу. Так, у меморандумі начальника управління Далекого Сходу держсекретарю США від 12 травня 1947 р. підкреслюється, що "...більшість співробітників держдепартаменту впевнені в тому, що СРСР не братиме участь у конференції одинадцяти держав"[7]. У меморандумі радника відділу зовнішньополітичного відомства США Болена заступнику держсекретаря Ловетту - 12 серпня 1947 року висловлюється думка, що Радянський Союз буде наполягати, щоб замість одинадцяти членів комісії по Далекому Сходу, керівництво конференцією здійснювала створена за Потсдамським протоколом Рада міністрів закордонних справ. Болен стверджував: "В зв'язку з тим, що ми зацікавлені в участі Росії в цій конференції.., я вважаю, було б доречним передати ...радянському представникові та проінформувати його усно в