РОЗДІЛ 2. ПРИРОДНО-ЦИКЛІЧНА МОДЕЛЬ ЧАСУ
Людина не народжується з відчуттям часу. ЇЇ часові, як і просторові поняття,
завжди визначаються тим культурно-історичним середовищем, до якого вона
належить. Можна говорити, що усвідомлення часу виступає своєрідним лакмусовим
папірцем, який відображає специфіку епохи чи цивілізації. За словами відомого
історика ментальності А.Я. Гуревича, у розумінні часу втілюється пов’язане з
ним світосприйняття епохи, поведінка людей, їх свідомість, ставлення до речей
[256, с. 103].
Саме сприйняття часу найбільш швидко й виразно реагує на глибинні господарські,
соціальні, культурні, ментальні зрушення, що відбуваються в суспільстві.
Дослідження особливостей духовного виміру будь-якої цивілізації неможливе без
звернення до проблеми відчуття часу, усвідомлення його даною цивілізацією.
Дослідження ж особливостей сприйняття часу конкретною культурно-історичною
спільністю, в свою чергу, неможливе без звернення до тих світоглядних і
ментально-ціннісних орієнтирів, які лежали в її основі. Усвідомлення часу,
ставлення до нього, оперування часовими категоріями є важливою складовою
соціально-психологічної картини світу представника певного культурного
середовища.
Для значної території Європи навіть після офіційного запровадження християнства
залишки язичництва – цієї релігії природи – продовжували відігравати важливу
роль у структурі світосприйняття та обрядової практики. До таких серед інших
можемо віднести заселені слов’янами регіони Східної Європи.
У східнослов’янському аграрному середовищі, навіть після завершення періоду так
званого “класичного язичництва”, з прийняттям християнства, саме таке,
традиційне сприйняття оточуючого світу в цілому залишалося домінуючим. Ще в ХІ
ст. Феодосій Печерський вперше вжив для характеристики такого явища термін
“двовір’я”. У ХХ столітті загальновживаним стало визначення “синкретизм”, або
“народне християнство” – це зафіксована суміш реліктів язичництва та
християнських ідей, які міцно увійшли до складу в цілому християнізованої
свідомості. Вона (ця суміш) ще в XIX – на поч. XX ст. становила світоглядну й
обрядово-культову основу духовної культури східнослов’янських народів. Такий
синтез характерний і для інших регіонів Європи. Слушною є теза М. Блока, за
словами якого християнське релігійне життя підживлювалося безліччю вірувань та
обрядів, які були передані у спадок тисячолітньою традицією [237, с. 99].
Академік Б.А. Рибаков пояснював такий синтез як результат характерного для
релігійного життя кількарівневого нашарування, при якому більш давній пласт
вірувань не витісняється новим, а вбирається, формуючи нову якість на основі
старої [378, с. 4].
На початку ХХ ст. православний філософ та дослідник середньовічної ментальності
Л.П. Карсавін писав з цього приводу, що у процесі міжрелігійної взаємодії
християнство не витісняє, а вбирає в себе дохристиянські ідеї. У сучасному
християнстві дослідник зафіксував і германські, і слов’янські, і кельтські
традиційні мотиви. Щодо народних вірувань, то здійснюється безсвідомий синтез,
“в темних глибинах якого не завжди помітне перевтілююче сяйво церкви” [269, с.
57-59]. Сформульоване таким чином положення має велике методологічне значення у
контексті дослідження народної міфології. Залишки й релікти її зафіксовані в
фольклорних пам’ятках, значна частина яких зібрана в XIX – на поч. XX ст. Але
ґенеза та період їх активного побутування ховається в глибині століть, які
характеризуються міфологічним сприйняттям оточуючої дійсності. Тому мислення
людини означеного культурного середовища ми визначаємо як “міфологічне”, або
“фантастичне”. Воно може бути охарактеризоване також як “алогічне” чи
“парадоксальне”, але в жодному разі не примітивне.
У процесі формування двовір’я важливу роль відіграв той факт, що на території
Східної Європи християнство поширювалося революційним, насильницьким шляхом, на
відміну від Західної Європи, де домінуючим був еволюційний шлях. Це призвело до
свідомої протидії, яка полягала в консервуванні старих вірувань, збереженні їх
у народній пам’яті, на противагу принесеному зовні християнству. Система
дохристиянських уявлень стала своєрідним символом спадковості поколінь,
невід’ємним компонентом культурної та етнічної самоідентичності. З іншого боку,
суттєвим фактором такого релігійного синтезу стало те, що християнство в цій
боротьбі активно вбирало в себе елементи язичництва, що мало б полегшити
сприйняття нових догматів [367]. До того ж периферія ще протягом тривалого часу
продовжувала жити в умовах прихованого язичництва, оскільки християнізація
окраїн розтягнулася не на одне століття [370].
2.1. Господарська основа традиційних часових уявлень українців
Час – це одна з об’єктивних форм існування матерії, в основі якої лежить
закономірна координація явищ, що змінюють одне одного. Але між філософським
трактуванням часу та людським його сприйняттям спостерігається суттєва різниця.
Усвідомлення часу, уявлення про календар, його членування різниться у різних
культурах та на різних етапах розвитку людства.
Якщо говорити про традиційну темпоральність в українській та східнослов’янській
культурах, то в ній яскраво втілений суперечливий релігійно-ментальний синтез
язичницько-християнських уявлень, який ми називаємо “двовір’ям”, або “народним
християнством”.
Формування українського етносу відбувалося в умовах православної культури.
Православна церква, поширюючи на населення християнське віровчення, обстоювала
і християнську ідею часу. З точки зору християнства, те, що дає часу смислове
наповнення та онтологічне підґрунтя, входить до конкретного моменту часу (“як
Бог увійшов у світ”) і від цього
- Київ+380960830922