Розділ 2. Українська державность і національні меншин:
формування правових взаємин (1917-1920)
2.1. Українська Центральна Рада: шлях до запровадження
національно-персональної автономії
Початок ХХ ст. загострив національні проблеми Російської імперії, ознаки чого
проявилися ще у період революції 1905-1907 рр. Перша світова війна і перемога
Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. у Росії активізували
демократизаційні процеси в Україні, привели до згуртування національних сил,
завдяки чому на початку березня 1917 р. у Києві утворено Українську Центральну
Раду (далі – УЦР). З огляду на невід’ємне право українського народу на
самовизначення та відродження багатовікової державної традиції, а також реалії
політичної ситуації в Росії, УЦР, що на початках функціонування мала лише
статус міської громадської організації, поступово здобула загальне визнання
різних елементів політичної системи, що фіксували з’їзди, конференції, численні
збори, і активно розширювала свої повноваження. Вона перетворилася на
провідника національно-визвольної боротьби всього українського народу, який
виразно й однозначно демонстрував прагнення до створення суверенної держави.
Однак потрібно було врахувати і поліетнічний фактор тогочасної України, адже
значний відсоток її населення становили національні меншини. Їхнє правове
становище в Україні після Лютневої революції 1917 р. було неоднозначним. Це
пояснювалося тим, що новий орган влади Російської Федерації – Тимчасовий Уряд –
у Декларації від 3 березня 1917 р. відмінив усі національні обмеження для
громадян, ухвалив низку інших демократичних правових документів, покликаних
забезпечити дотримання прав людини [306, с. 124, 125; 307, с. 10-15, 18-20,
24-26]. Водночас Україна продовжувала перебувати під загальноросійською
юрисдикцією, а її населення залишалося громадянами Російської Федерації.
Реальні зміни цього становища могли відбутися лише після врегулювання форми
державного устрою Росії, а це постійно відкладали на невизначений термін – до
проведення Установчих зборів.
Керівники УЦР, розуміючи складність політико-правової ситуації і потребу
налагодження нормальних стосунків з національними меншинами для майбутньої
державотворчої діяльності, публічно висловили своє ставлення до цієї проблеми.
Зокрема, М. Грушевський у березні-квітні 1917 р. опублікував низку праць у
збірнику "Вільна Україна", серед яких треба звернути особливу увагу на статтю
"Народностям України". Роз’яснюючи прагнення українського народу створити
незалежну державу й передбачаючи можливість неоднозначного ставлення
національних меншин, політик зазначав: "Ми добуваємо державне право для
української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями
України. Ми хочемо, розуміється, вірити, що й представники національних
меншостей України відповідно зрозуміють своє становище: підуть зі свого боку
назустріч українським політичним домаганням і тим скріплять позицію оборонців
прав національних меншостей... Право національних меншостей буде забезпечене!"
[308, с. 106, 107, 108]. Концептуальними напрямами цього М. Грушевський уважав
таке: надання білорусам, росіянам, євреям, чехам, молдаванам, мусульманам та
іншим національностям пропорційного представництва в органах влади, можливості
використання ними рідної мови, в тім числі у школах, вільного утворення
культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з
державного бюджету тощо.
У формуванні етнонаціональної політики УЦР важливу роль відіграв Український
національний з’їзд (6 – 8 квітня 1917 р.), який став ще одним кроком на шляху
до організації української державності. Серед 700 делегатів цього форуму було
багато представників національних меншин. Його порядок денний охоплював широкий
спектр актуальних політичних питань, однак головну увагу приділено обговоренню
різноманітних аспектів національної проблеми та виборам нового складу УЦР. Вже
у перший день роботи ухвалено резолюцію, в котрій зазначено: "Єдиною
відповідною формою державного устрою з’їзд вважає федеративну й демократичну
Республіку Російську, а одним з головних принципів української автономії –
повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні" [309, с.
54, 55].
Проблемі правового статусу національних меншин в Україні було присвячено дві
спеціальні доповіді. У першій з них (реферат члена УЦР, дипломата, правника,
публіциста Ф. Матушевського "Права національних меншостей") акцентовано на
потребі законодавчого закріплення цього статусу в Україні. Оскільки питома вага
титульного етносу значно вища, аніж інших народностей, то саме автономна
українська держава повинна стати повним гарантом їхніх прав, забезпечити їм
самоуправління на територіях компактного проживання, рівноправність усіх
громадян перед законом з "найбільшим наближенням" адміністративних і судових
установ до потреб народів, які становлять одне ціле. На закінчення доповіді
промовець від імені УЦР запевнив, що влада не допустить проявів шовінізму й
міжнаціональної ненависті, а Україна не була й не буде гнобителькою тих
народів, які проживають на її території.
Ці ж позиції розвинуті й конкретизовані в другій доповіді (реферат члена УЦР, в
подальшому товариша генерального секретаря внутрішніх справ П.Понятенка
"Заступництво інтересів національних меншостей"). Навівши статистичні дані про
національний склад населення України, він критично оцінив тих політиків, які
виступали проти широкої національно-територіальної автономії, детальніше
проаналізував головні права національних меншин у майбутній українській
національно-
- Київ+380960830922