РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ ТА МЕТОДИ ВЛАСНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1. Методи дослідження хворих людей
Для постановки діагнозу хронічного проктосигмоїдиту використовували такі
критерії:
1. Клінічні прояви: пронос, запор, болі в животі з переважною локалізацією у
лівій здухвинній ділянці, метеоризм, відрижка, зміна вигляду і запаху калу,
наявність у ньому патологічних домішок (слизу, гною), печія перианальної
ділянки, ущільнення та болючість сигмоподібної кишки, загальне нездужання.
2. Дані копроскопії: велика кількість залишків неперетравленої їжі (м’язові
волокна, сполучна тканина, краплі жиру, зерна крохмалу, рослинна клітковина) і
продуктів запалення слизової оболонки кишки (слиз, скупчення лейкоцитів з
переважанням нейтрофілів, еритроцити й епітеліальні клітини).
3. Ректороманоскопічна картина гіпертрофічного або атрофічного проктосигмоїдиту
і сфінктериту.
4. Морфологічні дані: запально – дистрофічні зміни в біоптаті слизової
сигмоподібної кишки.
5. Диференціальна діагностика з подібними за клінічними проявами захворюваннями
з використанням даних комплексного обстеження хворого, в тому числі результатів
колоноскопії, УЗД, ЕГДС, біохімічних показників тощо.
Відповідно до завдань дослідження у хворих на хронічний проктосигмоїдит з
проносом визначали ступінь гідратації тканин, еластотонічні властивості шкіри,
реологічні характеристики еритроцитів, реографічні та анометричні показники.
Ступінь гідратації тканин оцінювали імпедансним вимірювачем (ВСГТ-01)
співвідношення гідратації тканин, для чого застосовували голчасті електроди.
Об’єм загальної кількості рідини в організмі розраховували за формулою:
Vзаг=В·Т2/Zв, (2.1)
де Vзаг – об’єм загальної кількості рідини, л;
Т – ріст пацієнта, м;
Zв – виміряне значення імпедансу тіла на високій частоті, Ом;
В=1,04·104 – коефіцієнт.
У зв’язку з тим, що кількість рідини в організмі строго індивідуальна, ми
орієнтувалися не на середні цифри, а на зміну кількості загальної рідини в
динаміці захворювання. Відомо, що втрата 0,5-2,1 л відповідає першому ступеню
зневоднення, 2,2-4,2 л – другому, 4,3-6,3 л – третьому; більше 6,3 л –
четвертому [260].
Для оцінки еластотонічних властивостей шкіри користувались способом І.С.Сміяна
і співавт. (а.с. № 1718802 “Способ оценки состояния кожи и подкожно жировой
клетчатки”), за допомогою приладу для визначення еластотонічних властистивостей
шкіри (свідоцтво про раціоналізаторську пропозицію № 2 від 5.10.93 р.). Прилад
складається з вакуумної камери, в неї вмонтовано зонд, який вільно рухається по
вертикальній осі. До осі закріплена стрілка, яка при його зміщенні
пересувається через розмічений в мм проріз спрямовуючого зонд циліндра. За
допомогою твердо-еластичної трубки вакуумна камера з’єднується з циліндром
вакуумутворюючого вузла, де сила розрідження дозується крайніми рухами поршня.
Останній перед початком вимірювання вольовим зусиллям переводили в крайнє
положення, що супроводжувалося стисненням пружини. Поршень відпускали після
того, як притискували вакуумну камеру до внутрішньої поверхні середньої третини
передпліччя. Силою пружини він пересувався в друге крайнє положення, викликавши
розрідження в системі, яке, в свою чергу, спричиняло підйом ділянки шкіри,
обмеженої круговим контуром вакуумної камери. На величину зміщення шкіри в мм
(показник еластотонічних властивостей шкіри) вказувала стрілка. Для дослідження
конкретної ділянки шкіри в динаміці круговий контур вакуумної камери змащували
індиферентною фарбою, яка після обстеження залишала відбиток-орієнтир для
наступних вимірювань.
Для визначення агрегації еритроцитів користувались прямим оптичним методом
[261, 262]. Для дослідження необхідні: автоматичні піпеточні дозатори П-1 на
0,02 і 0,2 мл або аналогічні, центрифуга на 2000 об./хв, пробірка центрифужна,
камера Горяєва, мікроскоп, планшет 96 – луночковий з 48 чистими чашечками і 48
чашечками, які містять реактив для приготування контрольної проби.
У кожну з 2 лунок, де є реактив, вносили 0,2 мл дистильованої води і
розмішували, запобігаючи утворенню піни. В інші 2 чисті лунки планшета вносили
по 0,2 мл плазми крові.
Для відмивання еритроцитів кров центрифугували 15 хв при 2000 об./хв. За
допомогою піпетки забирали 0,02 мл еритроцитів і вносили в лунку, яка містить
0,2 мл реактива для приготування контрольної проби. Перемішували, замінивши
наконечник, збирали 0,02 мл першого розведення і вносили в другу лунку
(розведення 1:100). Отриманою суспензією заповнювали камеру Горяєва над однією
із сіток. Робочу пробу приготовляли аналогічно, але еритроцити змішували з
автоплазмою. Отриманою суспензією заповнювали камеру Горяєва над другою
сіткою.
Заповнену камеру через 5 хв встановлювали на столик мікроскопа. В контрольній і
дослідній пробі підраховували число клітинних одиниць в 2-5 великих квадратах,
розділених на 16 малих. При цьому клітинною одиницею вважали еритроцит, який
лежить окремо, або агрегат. В контрольній пробі агрегація звичайно відсутня.
Показник агрегації еритроцитів (ПАЕ) розраховували за формулою:
ПАЕ=N кп/Nрп, (2.2)
де Nкп – кількість еритроцитів у контрольній пробі, л -1
Nрп – кількість клітинних одиниць в робочій пробі, л -1
ВНАЕ (відсоток неагрегованих еритроцитів) виводили від кількості еритроцитів у
контрольній пробі (Nкп):
ВНАЕ= (Nна/Nкп)·100, (2.3)
де Nна – кількість еритроцитів, не включених в агрегати, в робочій пробі.
Середній розмір агрегату еритроцитів (РАЕсер) визначали математичним способом.
РАЕсер = (Nкп-Nна) / (Nрп-Nна). (2.4)
Після підрахунку отриману величину заокруглювали до цілих цифр.
Для підготовки пацієнта до дослідження прямої кишки використовували спосіб,
запропонований Андрейчиним М.А. та співавт. [263]. Суть його полягає
- Київ+380960830922