РОЗДІЛ 2
ПРАВОВА СПАДЩИНА ЯК ФУНДАМЕНТ ПРАВОВОГО РОЗВИТКУ
2.1. Про необхідність збереження й використання правової спадщини
Складність і масштабність проблеми використання правової спадщини й визначення
тенденцій її розвитку залишає небагато шансів тому, хто спробує дати остаточні
відповіді на ці питання. Проте уявлення про право як явище, що існує тільки у
зв'язку з державною владою (моністична концепція права), мають бути переборені
уявленнями про право як явище, що існує у зв'язку із соціальною владою
(плюралістична концепція права). Ця зміна в розумінні права дозволяє від
чорно-білого зображення права вийти до його багатоцвіття. Тут державна влада
позбавляється монополії на право, правове життя виявляється багато більше
складним і різноманітним, а правова спадщина складається й використовується не
тільки у зв'язку, але і всупереч діяльності державних інститутів [210, с.
124-125].
Нова епоха іменується постмодерном, змушує вдивитися в ситуацію нестабільності
правової сфери людського буття, розбірливо ставитися до сформованої правової
спадщини. Оцінки західної традиції права, яка переживає ґрунтовну кризу,
явилися додатковим стимулом подолання європоцентристського підходу до права,
його основних ідей, принципів, цінностей і норм. Знакова ідея західної традиції
права – ідея прав людини на якийсь час так захопила юриспруденцію та її
найвизначніших представників, що права людини здалися синонімом права. І це
зрозуміло, оскільки дійсний розвиток правової культури ХХ сторіччя відбувався
багато в чому завдяки європейській правовій спадщині, нормативному оформленню й
поширенню прав людини як у міжнародному, так і у внутрішньодержавному праві.
Однак дедалі більше виявляється парадокс сучасного життя, вираженого у
плюралістичності існуючих національних правових культур і нормативності прав
людини внаслідок їх обов'язковості для кожної культури. Права людини це вияв
того факту, що держава обмежує себе за допомогою конституційних заходів (поділ
влади) і міжнародного визнання законності основних прав людини (Декларація ООН)
[127, с. 203-204].
Відмінності щодо використання правової спадщини виводять на глибокі зміни в
розумінні розвитку правових систем сучасності, їх поділу на два різновиди:
віддиференційовані й невід диференційовані [10, с. 58; 60,61]. У
віддиференційованих правових системах право існує як відособлене, відносно
самостійне явище стосовно релігії, моралі, звичаю, політики. І навпаки, у
невіддиференційованих правових системах право нерозривне пов'язано з іншими
регуляторами й цінностями. Віддиференційовані правові системи утворюють дві
правові сім'ї: сім'ю романо-германського (континентального) права й сім'ю
загального (прецедентного) права. У складі невіддиференційованих правових
систем: релігійна правова сім'я; традиційна (звичаєвоправова) сім'я;
євразійська (ідеологізована) правова сім'я; далекосхідна правова сім'я.
Уявлення про правовий розвиток не можуть формуватися на основі аналізу правових
інститутів і функціонування права віддиференційованих правових систем,
виражаючи ситуацію таким чином, що невіддиференційовані правові системи –
ніби-то відсталість правового буття. Не важко помітити, по-перше, що
невіддиференційовані правові системи - це основний масив на правовій карті
світу, і, по-друге, ці правові системи мають свою внутрішню логіку розвитку, що
не змінюється у процесі діалогу правових культур. Тому логічно дійти висновку,
що існування невіддиференційованих правових систем поряд з віддиференційованими
являє собою два найважливіших напрями правового розвитку, які багато в чому
мають відмінності, що відбиваються, у світосприйманні, ставленні до Бога, інших
людей, традицій предків, виражені в особливостях правового менталітету і
сприйнятті інших правових культур. Вивчення й використання досягнень
невіддиференційованих правових систем має складати таку саму скарбницю
правознавства, якою традиційно є віддиференційовані правові системи.
Багатоцвіття правових систем, їхній правовий колорит складає проблему входження
національних правових систем у ту чи іншу правову сім'ю, не кажучи вже про
критерії виділення самих правових сімей. Бачиться оптимальним використання як
класифікаційної підстави поняття правового стилю, яке запропонували К. Цвайгерт
і Х. Кьотц, що включає: історію походження й розвитку правової системи; пануючу
доктрину юридичної думки та її специфіку; своєрідність правових інститутів;
правові джерела й методи їх тлумачення; ідеологічні чинники [350, с. 108].
Через призму правової спадщини в іншому світлі появляється споконвічний дуалізм
держави й суспільства, коли суспільство за допомогою права створює обмежувальні
механізми здійснення державної влади й визначає межі й умови дії держави в
різних сферах суспільного буття (ліберальна й соціальна правова держава).
Тим часом першопричиною виникнення держави була необхідність перерозподілу,
оскільки добровільний, приватний розподіл виявився явно недостатнім. Для
здійснення державного (неприватного) розподілу була необхідна бюрократія, що у
принципі й виникла заради перерозподілу. При цьому відносини економічної
нерівності й політичного панування не є відносини причини й наслідку, навпаки,
найчастіше економічні відмінності це результат виникнення держави. Вважається,
що будь-яка власність виникає з таких джерел, як спадкування, везіння й
зусилля, тобто момент випадковості дуже значний для результатів ринкових
відносин. Звідси випливає, що розподіл не може здійснюватися, виходячи з одного
правила розподілу, установленого державою, воно має бути пов'язаним з
вирівнюванням претензій на домірність і правомірні
- Київ+380960830922