РОЗДІЛ 2
ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ
В ГАЛИЧИНІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.
ТА ЗАРОДЖЕННЯ РУСОФІЛЬСЬКОГО РУХУ
2.1. Український національний рух у Галичині в першій третині XIX ст. Початки взаємин з російськими науковими колами
Входження західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. до складу монархії Габсбургів докорінно змінило політико-правове становище українського населення. Хронологічно воно збіглося з початком реформ освіченого абсолютизму, здійснюваних імператрицею Марією Терезою та її сином і наступником імператором Йосифом ІІ у 70-80-х рр. XVIII ст. Їх головне завдання полягало в тому, аби пристосувати абсолютну монархію до нових тенденцій громадсько-політичного життя, не дозволити новим суспільним рухам розхитати її структуру й порушити державну цілісність. Популярний у тогочасній Європі освічений абсолютизм, що спирався на ідеї Просвітництва, проголошував своєю метою створення шляхом одноособових реформ імператора якнайкращих умов для добробуту своїх громадян. Забезпечити ці умови мала новочасна абсолютистська централізована й уніфікована держава. На зміну середньовічному розмаїттю в управлінні провінціями повинні були прийти побудовані за єдиним зразком державні структури.
На практиці "йосифінські" реформи не завжди однозначно підпорядковувались єдиній, до кінця продуманій і обґрунтованій програмі. Зрештою, не завжди вдавалося точно спрогнозувати суспільні наслідки всіх перетворень. Однак не викликає сумніву теза, що у подальшій перспективі "йосифінські" реформи мали безпосередній вплив на становище всіх верств суспільства, активізували їх, сприяли формуванню почуттів національної єдності та громадянської самосвідомості. Для народів монархії Габсбургів, у тому числі й для українців, ці реформи стали ідейною та організаційною основою і стимулом для переходу від середньовічного станово-династичного типу мислення до новочасної політичної культури [455, с.3]. Українці вчилися будувати свою діяльність не тільки відповідно до вже існуючих політичних обставин, а з перспективою їх зміни.
Основою "йосифінського" законодавства були церковно-політичні заходи. У Галичині вони суттєво покращили становище уніатської Церкви. У 1774 р. Марія Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків". Невдовзі з'явився декрет, що забороняв надалі вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст і заміняв його терміном "греко-католик". У 1781 р. Йосиф ІІ видав т. зв. толеранційний патент, згідно з яким протестанти та греко-католики були зрівняні у правах із римо-католиками. Змінювалося на краще й становище місцевого парафіяльного духовенства. Було створено чимало нових парафій, збудовано нові церкви, що покращило ситуацію з працевлаштуванням священиків. З релігійного фонду виділялися кошти для державної оплати церковних душпастирів. Держава взяла на себе підготовку священослужителів та відкрила перед ними можливості впливати на моральне виховання молоді в навчальних закладах. У цей період для греко-католиків Австрії були створені: греко-католицька семінарія при церкві св. Варвари у Відні (т. зв. Барбареум, заснований 1774 р. й замінений генеральною семінарією у Львові в 1783 р.) [953, с.86] та державна семінарська бурса зі школою (конвікт) у Відні (1803). Було реформовано діяльність монастирів, завдання яких підпорядковано інтересам і потребам розвитку держави, церкви й суспільства. У 1781 р. монахів-василіан було передано єпархіальному керівництву. Кульмінацією австрійських реформ стало відновлення галицького митрополичого престолу в 1808 р. [866, с.75; 872, с.312-317; 904, с.41-72; 604, с.414].
Суттєві зміни внесли аграрні реформи кінця XVIII ст. в життя українського галицького селянства. Згідно з рядом патентів Марії Терези було проведено опис і оцінку земельних угідь, унормовано селянські повинності, обмежено право дідичів чинити суд над кріпаками. Йосиф ІІ патентом 1782 р. скасував особисту залежність селян від поміщиків та надав їм елементарні громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятись, обирати професію, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей в освітніх закладах. Незважаючи на зобов'язання надалі виконувати деякі повинності, селяни з того часу стали громадянами австрійської держави, у їх свідомості - не "панськими", а "цісарськими" підданими.
Наступні реформи сприяли покращенню економічного становища селянства та подальшому розширенню особистої свободи селянина. Патент 1786 р. обмежив панщину до 3-х днів на тиждень і скасував усі дарові повинності селян. Наступного року було складено перший земельний кадастр (Йосифінську метрику); землі, які знаходились у користуванні селян, відокремлено від поміщицьких і поміщикам заборонено самовільно розпоряджатися ними. У 1780-х рр. селянам було надано право скаржитись австрійським органам влади на своїх поміщиків [980, с.173-175], вільно продавати вироблену ними продукцію тощо. Найважливішим соціально-політичним результатом австрійських реформ у цій сфері став розпад домінії на двір і громаду, яка перетворилась у "самодіяльну організацію кріпаків". У 1784 р. сільські громади отримали самоврядні права. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа ІІ у сфері соціальних відносин на селі став т. зв. урбаріальний патент 1789 р., який проголошував скасування панщини та заміну її чиншем, розмір якого узалежнено від прибутків селянського господарства. Всі ці реформи дали поштовх для активізації громадського життя селян на основі соціальної та національної самодіяльності [450, с.46; 790, с.16].
Важливі зміни відбулися в системі освіти. Вперше шкільну освіту переведено на державний кошт. Нова система освіти повинна була враховувати мовні, релігійні, соціальні та інші особливості населення. Внаслідок реформи 1774 р. було створено три типи народних шкіл: у парафіях - однокласні церковно-парафіяльні з навчанням рідною мовою; у невеликих містах - тривіальні (трикласні) школи і в містах - головні, взірцеві, або нормальні, чотирикла