РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ІДЕЙНО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ
2.1. Традиції народницького руху в Україні та їх роль у створенні УПСР
Народництво відіграло важливу роль в українському визвольному русі. Термін
“українське народництво” запровадив П. Куліш на початку 40-их р. ХІХ ст. для
позначення руху по вивченню культурного стану народу. Його провідною ідеєю була
організація українського народу як вільної культурної одиниці. По змісту це
була праця, спрямована на те, щоб замість стихійної, обмеженої часом і місцем,
“взаємочинності українських індивідів створити систему свідомої
взаємочинності”, яка б працювала на одну мету і діяла за одним планом. Першою
українською організацією, яка свідомо поставила собі суспільну мету, було
Кирило-Мефодіївське братство. Найяскравішими представниками його були М.
Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко.
М. Костомаров розвинув політичну частину програми братства (“Книга буття
українського народу”) і сформував політичну мету їх руху: “створити незалежну
Українську Республіку, що як рівний з рівним, стала-б в братерській спілці –
великій слав'янській федерації” [1Народництво в українському визвольному рухові
(Промова т. М.Ю. Шаповала на конференції УПСР 9-10 липня 1928 р. в Празі) //
Вільна Спілка. Неперіодичний орган Української партії
соціалістів-революціонерів. – Прага-Львів, 1927-1929. – Збірник 3. – С.96.]. У
цій ідеї знайшов своє втілення як націоналізм, так і інтернаціоналізм
братчиків, пронизаний пафосом братолюбства і поваги до всіх народів. “Щоб усі
слав'яни стали добрими братами і синами сонця правди” – це була формула
слов'янського інтернаціоналізму, висловлена Т. Шевченком. У відповідності до
вимог часу почуття вселюдської гідності (інтернаціоналізму), – як зазначав М.
Шаповал, – вилилося в політичне гасло слов'янського федералізму [2Народництво в
українському визвольному рухові (Промова т. М.Ю. Шаповала на конференції УПСР
9-10 липня 1928 р. в Празі) // Вільна Спілка. Неперіодичний орган Української
партії соціалістів-революціонерів. – Прага-Львів, 1927-1929. – Збірник 3. –
С.96.].
Автор першої праці з історії української політичної думки, активний член
есерівської партії Ю. Охримович стверджував, що вже в семидесятих роках ХІХ ст.
у національному русі чітко виділилися дві течії – “українське народництво” і
“соціалістично-революційне народництво”. До українського народництва він
відносить спадкоємців кирило-мефодіївців, членів “Основ” та київської “Старої
Громади”. А соціалістично-революційне народництво представляли українські
бакуністи, лавристи, землевольці та народовольці. Такий поділ, на думку Ю.
Охримовича, став фатальним розломом і над українською інтелігенцією повисла
“проклята мара безполітичного націоналізму і безнаціонального політизму”
[3Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки: Від початку
ХІХ ст. до Михайла Драгоманова. – Львів-К.: Новітня бібліотека,1922. – С.7.].
Узагальнюючи роль народництва, він наголошував, що своєю діяльністю народництво
не принесло українському народу того, що перетворює етнічну масу в націю.
Заслуговує на увагу оцінка народництва, сформована сучасним українським
дослідником Г.Касьяновим, який стверджує, що “невід'ємними рисами українського
народництва 70-80 років були гуртківство, аполітичність та етнографізм”
[4Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть.
Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – С.46.]. Однак, застерігає
сучасників від критики їх, так як “їхня діяльність повністю відповідала тим
зовнішнім і внутрішнім обставинам, в яких вона відбувалася. Разом з тим вона
дала певні історичні результати вельми важливі для подальшої генези
українського руху” [5Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ
століть. Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – С.46.]. Серед
результатів Г. Касьянов називає, перш за все те, що “було збережено і розвинуто
те культурне підґрунтя, на якому розвивалися нові покоління громадських
діячів”, а по-друге, “українофіли зберегли традицію і досвід організованої
суспільної діяльності, без яких вихід на новий рівень цієї діяльності був би
неможливим” [6Там само.]. Є підстави твердити, що вихід на новий рівень
розпочався з 90-х років ХІХ ст., коли відбулася своєрідна реорганізація
культурництва, спрямована на підготовку ґрунту для майбутньої політичної
організації.
У цей період все більшої ваги на теренах України починають набирати ідеї
соціал-демократії. Неправомірно ігнорувати ту важливу обставину, що сама ідея
соціалізму – витвір західної цивілізації, а генезис соціалістичного руху й
ідеології нерозривно пов'язаний із західною суспільно-політичною традицією.
Народництво сприйняло базові цінності західної цивілізації, спробувало
змоделювати таку концепцію суспільно-економічного розвитку Росії, яка, з одного
боку, враховувала її історичні особливості й особливості менталітету її народу,
а з іншого боку – взявши найбільш привабливі риси і цінності західної
цивілізації, позбулася її негативних рис і тенденцій (реакцією на який
з'явилася насамперед поява у самій західноєвропейській суспільній думці і
практиці феномена соціалізму).
У Росії соціалізм розвивався двома шляхами: 1) революційне народництво
(революційний соціалізм), яке хронологічно виникло першим і панувало і панує в
ідеології соціалістів різних груп і напрямів і 2) марксизм, який був
започаткований на початку 80-их р. ХІХ ст., розвивався у Росії і набирав сили
[7Шаповал М. Революційний соціалізм на Вкраїні. Книга 1. – Відень:
- Київ+380960830922