Розділ 2.
СИСТЕМА ПОДІЛУ, ІНСТИТУТИ І МЕХАНІЗМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ ТА БІЛОРУСІ
2.1. Феномен президентської влади в посткомуністичних республіках
Після демонтажу системи світового соціалізму близько трьох десятків держав на
євразійському континенті заявили про зміну парадигми свого розвитку, просування
до західних зразків політичного та економічного устрою. На момент виходу із
СРСР всі радянські республіки мали абсолютно однакову структуру органів
державної влади та управління з однаковими функціями.
Кожна з цих держав обрала той чи інший варіант республіканської форми
правління, найчастіше у вигляді президентсько-парламентської республіки (яку ще
називають напівпрезидентською, або змішаною). Серед останніх – Білорусь і
Україна. Поряд з упровадженням тих чи інших західних юридичних конструкцій у
функціонуванні вищих органів державної влади досить чітко вималювалась і
позаюридична специфіка системи стримувань та противаг в посткомуністичних
суспільствах, в т.ч. і в Україні та Білорусі. У першу чергу це стосується
інституту президентства.
Як доводить автор, тенденції до персоналізації влади, що стали в окремих
посткомуністичних країнах частиною суспільного менталітету, прихід до влади в
країнах СНД радянської номенклатури середньої ланки, що прагне відтворити
комфортну для себе схему державного управління, інші притаманні даній
політичній культурі риси, перетворюють президентську владу в цих суспільствах
на вельми специфічний феномен [153, c. 20; 126, c. 66].
Останнім часом він отримав на посткомуністичному просторі, з одного боку,
критичні оцінки, які пов'язують надання переваг президентським структурам із
тенденцією до авторитарних методів управління, формування особистої диктатури
[35, с. 577-585; 361, с. 11-21], а з іншого – всебічне обґрунтування і навіть
апологію. Останнє, зокрема, засвідчує підхід білоруського науковця,
співробітника Інституту соціальних та політичних досліджень при Адміністрації
Президента Білорусі С. Паречиної, яка вважає, що “в політичній науці інститут
президентства повинен розглядатися, у першу чергу, як владний інститут, тобто
як сукупність владних повноважень Президента у сфері державного управління, які
більшою мірою залежать від його політичної діяльності, своєрідного прочитання
Конституції першою особою”. На думку даного автора, Республіка Білорусь
“утверджує принцип верховенства президентської влади, який виражається в
розвитку і розширенні президентських повноважень за рахунок інших влад і
винесення статусу Президента за рамки звичної “тріади” влад”. Що ж стосується
концентрації значних повноважень глави держави в Білорусі й Росії, то це –
“об'єктивна необхідність в умовах перехідного періоду і становлення
громадянського суспільства, нагальна потреба в могутньому, владному й мудрому
арбітрові для формування стабільної й сильної влади” [317, с. 22-23].
Багато в чому президент у посткомуністичних суспільствах є унікальною фігурою,
щодо якої актуальна означена в розділі 1 проблема функціональної
еквівалентності. Науковці-юристи часто зіставляють роль президента Білорусі чи
України з роллю президента Франції чи США. Проте політолог, який має справу не
зі статтями нормативних актів, а з соціальною реальністю, мусить усвідомлювати
наявні фактичні розбіжності. Не зважаючи на те, що конституційні положення
дозволяють охарактеризувати ту чи іншу посткомуністичну країну як президентську
або парламентсько-президентську республіку, проведений автором політичний
аналіз, на відміну від юридичного, найчастіше визначає ці держави як
суперпрезидентські системи [145]. Формально-юридичні ознаки та характеристики
тих чи інших політичних інститутів не відіграють великої ролі в суспільствах,
що ніколи не характеризувались надмірною повагою до права. Реальний статус
президентської влади, принаймні протягом періоду 1994 – 2004 рр., тут
забезпечується в основному на позаінституційному рівні. Це, згідно з проведеним
автором аналізом [153; 126], засвідчують:
1) специфічний тип правлячої верхівки та тіньові відносини всередині неї. Вона
є інтегрально згуртованою, номенклатурно-бізнесовою, пов'язана спільними
зловживаннями (найчастіше – при приватизації) та створенням протизаконних
переваг одним конкуруючим суб'єктам ринку порівняно з іншими за рахунок
державних фондів та/або особистого впливу державного службовця, родинними та
бізнесовими зв'язками. Її члени прагнуть увічнити своє соціальне становище, а
сама номенклатура є, напевно, єдиним соціальним прошарком, який уже усвідомив
свої егоїстичні інтереси і готовий відстоювати їх;
2) специфіка політичної культури населення в цілому, де головними є мовчазна
згода громадян на всі заходи влади, їх страх перед державою, що дає
номенклатурі карт-бланш на відтворення уже згаданої схеми державного
управління. Соціально-політична апатія населення може бути кваліфікована як
відмова народу від своєї конституційної ролі носія суверенітету та джерела
влади. Суверенітет, від якого відмовився народ, фактично захопила номенклатура,
тобто держава є не витвором народу, а синонімом державного апарату. Так
відбувається в усіх країнах, де народ не набув статусу носія суверенітету
(абсолютні монархії), або набув його лише формально-юридично, відмовившись від
нього в реальності (тоталітарні і авторитарні режими XX ст.).
Президент у посткомуністичних суспільствах наділений більшою владою, ніж
визначають положення конституції. Поєднуючи формальний статус глави держави,
фактичний статус глави виконавчої влади та лідера найпотужнішого
номенклатурного клану (або в цілому соціаль
- Київ+380960830922