Розділ 2
БАЗОВІ ІНСТИТУТИ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ТРАНЗИТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ
2.1. Ринкова інфраструктура в контексті інституціоналізму
Вивчення нами досвіду країн із перехідною економікою дало змогу зробити
висновок, що методологічною основою економічної науки, спроможної адекватно
досліджувати проблеми трансформаційної економіки, слугують: вивчення динаміки
економічних інститутів (прав власності, трансакційних витрат, контрактних
відносин, державних механізмів регулювання тощо); поєднання історичного й
логічного підходів до вивчення інституційної динаміки; використання
“формального” апарату економічної теорії. Завданнями цього розділу є
відстеження генезису базових інститутів ринкової інфраструктури в контексті
еволюції: від неокласичного підходу й „старого” інституціоналізму до нової
інституціональної економічної теорії та нової економічної історії, що були
визнані і стали активно розвиватися в 90-х роках ХХ ст.
Економічна теорія ринкової інфраструктури вирішальною мірою формується під
впливом інституціоналізму, хоча й не зводиться до нього. Погляд на ринкову
інфраструктуру через призму нового інституціоналізму зумовлюється, передовсім,
потребою створення й розвитку інститутів ринку в країнах із перехідною
економікою. Саме нова інституціональна економічна теорія, разом з теорією прав
власності, на наш погляд, найбільшою мірою відповідає зазначеним завданням.
Але, звичайно, слід мати на увазі теоретичні надбання й інших економічних течій
– посткейнсіанства та неокласики. Необхідно не стільки розвивати новий
інституціоналізм, скільки синтезувати певні елементи
новоінституціоналістського, посткейнсіанського та неокласичного аналізу [260,
с. 55].
На думку авторитетних учених, котрі спираються на узагальнення більше ніж
десятирічного досвіду реформ, найперспективнішим напрямом аналізу ринкової
інфраструктури виступає інституціоналізм [152, с.103–104].
Разом із тим існує й протилежна позиція щодо використання інституціоналізму для
аналізу процесів трансформації економічних систем. Вважається, що існує
обмеженість інституціонального підходу в конструюванні інституціональних
структур економічних систем через те, що він не враховує специфічних
особливостей національних соціально-економічних систем [121, с. 107]. Тобто при
вирішенні проблем трансформації конкретної національної економічної системи не
можна обмежитися тільки цим підходом.
Основні теоретичні напрями та складові нової інституціональної економіки
започатковані в працях зарубіжних учених: нова теорія прав власності
(А. Алчіян, Л. Аллесі, Д. Бромлі, Х. Демсец, С. Пейович, Е. Фуруботн),
прийняття рішень (Г. Саймон), трансакцій (Д. Бромлі, Дж. Коммонс,
О. Вільямсон), трансакційних витрат (А. Алчіян, Р. Коуз, С. Мастен, Д. Норт,
О. Вільямсон), контрактів (М. Аокі, Б. Клейн, Я. Джосков, Я. Макнейл,
О. Вільямсон, Е. Фама), нова теорія фірми (А. Алчіян, М. Аокі, Х. Демсетц),
економічна історія (Б. Вайнгаст, Л. Девіс, Д. Найт, Д. Норт, Р. Познер) [281,
c. 42.].
Присудження Нобелівської премії відомим засновникам інституціоналізму – Р.
Коузу (1991 р.), Д. Норту (1993 р.) стало резонансним виявом загального
визнання нової програми інституціоналізму. Інструментарій нової
інституціональної економічної теорії значно розширив можливості економічного
аналізу трансформаційних процесів у перехідних економіках, одним із виявів яких
ми вважаємо теорію інфраструктури ринку [223, с. 256].
Інституціональний напрям в економічній науці виник як реакція на загострення
внутрішніх суперечностей ринкової економіки. Його витоки сягають ідей
історичної школи в Німеччині (Ф. Ліст, Д. Кніс, Б. Гільденбранд, В. Рошер,
Г. Шмолер, В. Зомбарт, М. Вебер) [155, с. 14]. Нова історична школа критикувала
економістів (марксистів, маржиналістів тощо) за надмірне захоплення голими
абстракціями, пропагуючи необхідність емпіричних досліджень, основаних на
багатому історичному матеріалі. Представники історичної школи визначали
національну (політичну) економію як науку про повсякденну ділову
життєдіяльність людей для отримання ними засобів існування та їх використання.
Класичний інституціоналізм виник у кінці ХІХ ст., остаточно оформився як
самостійний напрям у 20 – 30-ті рр. ХХ ст. Його засновником вважають Т. Веблена
(1857 – 1929). Представники цієї течії (Дж.Р. Коммонс, У.К. Мітчел,
Дж. Гелбрейт, Г. Мюрдаль тощо) широко використовують в аналізі поняття
“інститути”, під якими розуміють корпорації, профспілки, державу, а також
психологічні, етичні, правові, технічні та інші соціальні явища [155, с. 14].
Певний час інституціоналізм не мав помітного впливу в економічній науці й
політиці, а розквіт його популярності в 70 – 80-ті рр. ХХ ст. був пов'язаний з
концепціями “постіндустріального”, “інформаційного”, “сервісного” суспільства,
теоріями конвергенції.
У сучасній економічній теорії інституціоналізм виступає як наука про інститути,
в яких і за допомогою яких здійснюється кругообіг економічних благ [155, с.
537]. Інституційний аналіз, на думку представників цього напряму, більш
адекватно оцінює об'єктивну реальність. Він виходить з того, що сучасне
суспільство не досконале: люди, як правило, нераціональні, а економіка далека
від стану рівноваги. Неокласична концепція, на їх думку, явно ідеалізує
дійсність, яка насправді набагато складніша й не вкладається в маржинальні
передумови аналізу. Об'єктом дослідження має бути не “економічна людина”, а
всебічно розвинута особа. Зрозуміти її та правильно оцінити тенденції розвитку
суспільства можна лише на
- Київ+380960830922