РОЗДІЛ II
Підходи до аналізу повчань:
антирожанична полеміка
2.1. Джерельні суперечності як вихідний пункт аналізу
Східнослов’янські писемні джерела, у яких згадуються язичницькі міфологічні
постаті, виразно розподіляються на два кола — літописи та церковні повчання.
Протиставлення це базується не лише на генетичних витоках текстів (певною мірою
світська домінанта літописів та абсолютна церковна домінанта повчань), але й,
по-перше, на оцінному ставленні авторів до описуваних ними фактів та, по-друге,
у суттєвій розбіжності щодо самого кола фактів. Так, літописи подають свої
свідчення певною мірою «відсторонено», у вигляді констатацій (пор.: кляшася
Перуном богом своим, и Волосом скотьим богом), тоді як церковні повчання
сповнені оцінних характеристик: но и ныне по украинах молятся проклятому богу
их Перуну, сего не могут ся лишити проклятого ставленья вторыя трапезы, менимая
роду и рожаници тощо.
Серед фактологічних розбіжностей привертає увагу те, що усі практично без
винятку церковні пам’ятки, які можна розглядати як антиязичницькі повчання,
пристрасно спрямовані передусім проти поклоніння у вигляді другої рожаничної
трапези рожаниці (рожаницям) і роду. Ця обставина дає багатьом дослідникам
слушні підстави стверджувати, що у фігурах рода і рожаниці церква вбачала
вагомих першорядних та найнебезпечніших для чистоти християнської віри
персонажів, — пор. висновок В. І. Абаєва, який відзначає, що, «судячи з тієї
запеклості, з якою нападали на культ Рода представники православ’я, це було
популярніше в народі божество з різноманітними й широкими функціями, можливо
навіть верховний бог» [1, с. 110]. Так воно начебто й є: церковні автори
справді виголошують рожаничних персонажів найголовнішими та найбридкішими. Кто
суть идоли. Се первыи идолъ рожаницh [350, с. 85–86] — ось як стоїть питання.
Причому інші ідоли далі вже й не називаються.
З іншого боку, назви род і рожаниця (рожаниці) в зазначеному сенсі начисто
відсутні в літописних даних. Цей факт поруч з іншими і дає не менш справедливі
підстави висловлювати протилежні міркування про другорядний, побутово-родинний
рівень персонажів, які могли позначатися цими назвами.
Таким чином, з огляду на те, що, з одного боку, середньовічні церковники
говорять про першорангові фігури, а з іншого боку — сторонніх доказів на
користь такої першоранговості сьогодні не знаходиться, дослідження на
традиційних шляхах заводять у глухий кут, вихід з якого можна шукати,
перейшовши на якісь інші площини обговорення проблеми.
Ще одна фактологічна розбіжність полягає в тому, що літописання називає серед
головних богів слов’ян бога на ім’я Сварог, який був батьком Дажбога, але про
це немає виразних свідчень у церковних повчаннях: там говориться лише про
вогонь (але не про бога!), який називають сварожичем — назва Сварог церковним
джерелам невідома, так само як невідома, з іншого боку, назва сварожич
східнослов’янському літописанню [149; 123].
Які ментальні реалії стоять за цими розбіжностями, чим вони зумовлені — усе це
наразі залишається нез’ясованим. Більше того: проблема як така практично майже
не ставилася (пор. проте: [361], де серед проблем вивчення слов’янського
язичництва порушується також питання й про християнський «внесок» в міфологію
слов’ян та про створення своєрідної метаміфології хроністами), очевидно, на
підставі того простого й не завжди експліцитно вираженого міркування, що від
стародавніх часів збереглися лише невеличкі рештки свідчень, а тому годі
з’ясувати незначні начебто розбіжності. Відтак увага зосереджувалась на власне
язичництві слов’ян, але не на аналізі самих джерел, які щось повідомляють про
це язичництво.
Разом із тим добре відомо, наскільки окремі незначні на перший погляд деталі,
що не знаходять місця в усталеній концептуальній системі, можуть виявитися
вагомими для перегляду цієї системи або й навіть для її заперечення. Окреслена
вище суперечність якраз і належить, на нашу думку, до тих незначних деталей,
про які Ю. С. Степанов справедливо зазначив, що вони бувають джерелом великих
проблем [342, с. 477].
2.2. Наукові трактування рода і рожаниці (рожаниць)
Увагу наукового світу рожаниця і род привернули від середини позаминулого
століття. 1846 року І. І. Срезневський, аналізуючи питання слов’янської
міфології, потрактував рода [24 У суттєво необхідних випадках, коли йдеться про
позицію того чи іншого дослідника, нами зберігається авторська орфографія в
написанні назв з великої чи з малої літери. Наше послідовне вживання малої
літери в написаннях род і рожаниця відображає розуміння цих назв як загальних,
а не власних.] як привид або дух [335, с. 7]. Невдовзі 1850 р. С. П. Шевирьовим
у Кирило-Білозірському монастирі було виявлено рукопис XIV–XV ст. — так звану
Паїсіївську збірку, — яка серед іншого містила кілька цікавих церковних
повчань, спрямованих проти проявів язичництва в народі. Одним із таких повчань
було невідоме до тих пір СлГр. У цій пам’ятці род і рожаниця начебто фігурують
на чолі величних культів, відповідних до культів єгипетського Осіріса, античних
Артеміди, Гекати, Діоніса — тобто рожаничний культ постає загальним для всього
Старого Світу, у тому числі й для слов’ян.
На підставі свідчень цієї пам’ятки наукова оцінка рода і рожаниці протилежно
змінюється. У розвідці 1851 р., присвяченій марновірству язичницьких слов’ян,
І. І. Срезневський уже пише про Рода як про особливе язичницьке божество,
споріднене з рожаницею-Артемідою і тому важливе. Щодо Рожаниці, то поняття про
неї, як зазначає дослідник, дає досить прозоре порівняння її з
Артемідою=Діаною, яка була в греків покровителькою жінок, бабкою й
годувальницею [337, с. 6
- Київ+380960830922