РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
2.1. Соціальний зміст переведення економіки України в систему координат
цивілізаційного розвитку
Українське суспільство напередодні проголошення незалежності, тобто на кінець
1991 р., у соціальному контексті було структурованим за результатами майже
74-річного розвитку в складі Радянського Союзу. Хоча історія соціального
розвитку, що минула і деякою мірою зберігається в пам’яті людей зрілого віку, і
не була тривалою в історичному аспекті, вона, тим не менше, дозволяє визначити
вихідну національну соціальну архітектоніку і надати їй характеристику з
погляду відповідності критеріям соціальності й соціалізації порівняно з
високорозвиненими країнами, а також виокремити деформації та обґрунтувати
зрушення, які були необхідні для переведення економіки в систему координат
цивілізаційного розвитку.
За загальновизнаними підходами під соціальною структурою розуміють сукупність
соціальних груп, що різняться за статусом і станом у суспільстві. Як правило,
вона є багатовимірним відображенням суспільства. Відомий американський соціолог
Б.Барбер підкреслював, що «... хороший спосіб скласти уявлення про структуру
... суспільства – це розглянути ... престиж професій,.. міру влади і
могутності,.. дохід або багатство, освіту або знання...» [124].
В офіційній статистиці радянських часів не було не те що повної, але й
скільки-небудь задовільної інформації щодо соціальної структури суспільства,
хоча б у деяких із безлічі її секторів. Теоретично постульована концепція
розвитку соціалізму на базі тотальної соціалізації, що ґрунтувалася на
впевненості К.Маркса в тому, що суспільство не може існувати без робітничого
класу, тобто класу виробників, віднаходила сенс в орієнтації на ті структурні
зрушення в соціальній структурі радянського суспільства, які були пов’язані з
розширенням меж робітничого класу через втягування у його середовище все нових
і нових соціальних груп. З позицій такої формули розширення меж робітничого
класу зовсім не розглядалося як суто процес його розчинення в суспільстві, а
навпаки, трактувалося як посилення провідної, керівної ролі в
суспільно-політичному, економічному, технічному й соціальному прогресі.
Частка робітників у загальній кількості зайнятого населення становила за станом
на кінець 1989 р. близько 58,7 %, службовців – 26,4 % і колгоспників – 14,9 %
(рис. 2.1).
Рис. 2.1. Динаміка кількості і структури робітників, службовців та
колгоспників
у 1980 – 1989 рр.:
а) динаміка питомої ваги; б) динаміка темпів зростання
Складено і розраховано автором за даними [125].
Порівняно з 1980 р., тобто майже за 10-річний період, питома вага робітників у
соціально-економічній структурі суспільства зросла лише на 0,4 відсоткових
пункти, колгоспників – зменшилася на 2,7 відсоткових пункти і службовців –
зросла на 2,3 відсоткових пункти. Можна констатувати, що структура українського
суспільства не зводилася як до класу робітників, так і до поєднання класів
робітників і селян. Протягом 80-х рр. ХХ ст. загальна кількість робітників і
колгоспників набула тенденції до зниження. При цьому, якщо їх загальна
кількість зменшилася на 2,2 відсоткових пункти, то колгоспників – на 17,3, а
робітників – на 1,4 відсоткових пункти. Щодо службовців, то їх кількість у той
же період зросла на 7 % і перевищувала на початок 1990 р. загальну кількість
селян в 1,8 рази. Зменшилося і співвідношення робітників і службовців. Якщо в
1980 р. кількість службовців становила лише 41,4 % від кількості робітників, то
в 1989 р. – 45 %.
Але до цих цифр, безумовно, слід ставитися досить критично. У них були
приховані військовослужбовці, розподілені по галузях господарського комплексу.
Їх кількість, разом із міліцією, внутрішніми і прикордонними військами,
залізничною та іншою відомчою охороною, становила значну цифру, яка також
суттєво змінювала співвідношення між робітниками і службовцями на користь
останніх.
Завищення пропорцій стосовно робітників підприємств підтверджується і даними
галузевого розподілу робітників і службовців [125, с. 57]. Офіційна статистична
звітність надає сукупну інформацію щодо кількості робітників і службовців без
поділу на категорії. Проте, якщо подивитися на їх галузевий розподіл, то до них
загалом було віднесено 7 288 тис. осіб промислово-виробничого персоналу, 1 436
тис. осіб працівників радгоспів, 2 054 тис. осіб, які здійснювали будівництво,
1 483 тис. осіб на транспорті, 279 тис. осіб зв’язку. Окрім них, названі
категорії поповнювали 1 782 тис. осіб працівників торгівлі і громадського
харчування, матеріально-технічного постачання і збуту, заготівлі, 1 417 тис.
осіб працівників охорони здоров’я, фізичної культури і соціального
забезпечення, 1 821 тис. осіб працівників народної освіти, 916 тис. осіб
працівників житлово-комунального господарства, невиробничих видів побутового
обслуговування населення, 549 тис. осіб працівників науки і наукового
обслуговування, 284 тис. осіб працівників апарату органів управління тощо. Але,
якщо орієнтуватися власне на індустріальний робочий клас, тобто робітників,
зайнятих у промисловості, то їх кількість становила на початок 1990 р. близько
5 977 тис. осіб. До індустріальних робітників можна віднести ще 1 172 тис.
працівників будівельних організацій та значну частину, але далеко не всіх,
працівників транспорту і зв’язку (1 762 тис. осіб) та 1 436 робітників
радгоспів [125, с. 285, 413]. Отже, навіть тоді власне робочий клас у структурі
робітників, службовців і колгоспників не перевищуватиме 43,5 %.
Таким чином, на робочий клас припадало 43,5 % зайнятих, ще 14,
- Київ+380960830922