РОЗДІЛ 2
Генеза безпекових стратегій у контексті формування нової системи міжнародних
відносин
2.1. Зарубіжні дослідження міжнародних відносин і безпеки
Після завершення “холодної війни” система міжнародних відносин зазнала
кардинальних трансформацій через радикальні зміни впливу суб’єктів-держав та
інститутів, створених ними. Розпад СРСР і відповідної сателітної підсистеми
біполярної епохи призвів до зникнення одних і появи інших держав, краху
інституційної бази так званого соціалістичного табору. Натомість Захід виявився
переможцем у цьому протиборстві і зумів помітно зміцнити власні позиції,
призвівши до появи єдиної глобальної держави сучасності, яка взяла на себе
відповідальність за події планетарного масштабу.
Нові явища у системі міжнародних відносин дали потужний поштовх для розвитку
дебатів у рамках парадигм основних теоретичних шкіл -політичного реалізму та
ліберального інституціоналізму (інтернаціоналізму), що домінували впродовж ХХ
століття, та їх різновидів. Основним предметом суперечок обох напрямів був і
залишається ступінь керованості міжнародною системою та особливості механізмів
її забезпечення.
Представники школи реалізму наполягають на перманентному хаосі в системі
міжнародних відносин та егоїстичній природі держав, що, однак, за ними не
виключає створення міжнародних інститутів виключно з метою формування балансу
сил для обмеження гегемонії окремих держав [589; 641]. Прихильники ліберальних
підходів наголошують на зростанні керованості й упорядкованості міжнародної
системи та неминучості зростання її інституціалізації почасти виходячи з
егоїстичних міркувань, а також під впливом зростання рівня цивілізованості
людського суспільства [529, p. 157-180].
Ступінь впливу окремих теоретичних шкіл на прийняття політичних рішень
знаходився в залежності від характеру процесів у системі міжнародних відносин.
У міжвоєнний період та особливо після другої світової війни концептуальною
основою для вироблення зовнішньої політики як великих держав, так й інших
учасників міжнародних відносин став реалізм. Цьому сприяв значний рівень
анархії в системі внаслідок егоїзму її учасників та практичної відсутності
колективних механізмів підтримання миру й стабільності, що, зрештою, й
примушувало держави розглядати світ крізь призму реалізму, шукаючи сильних
союзників і створюючи військові альянси. З іншого боку, певний «анархізм» у
прийнятті інтервенціоністських рішень вже в епоху постбіполярності веде до
постійної реанімації реалістської парадигми.
Це відбувається незалежно від того, що ще два десятиліття тому виявилося, що
реалізм як теорія часто не здатний пояснити деякі процеси і явища в системі
міжнародних відносин. Зокрема, це стосується міждержавних союзів і альянсів,
утворення яких не завжди випливає винятково з необхідності відновлення балансу
сил. Упродовж кількох останніх десятиліть держави все більше об’єднувалися не
лише на основі необхідності колективної відсічі справжньому чи потенційному
ворогові, але й виходячи з наявності спільних цінностей та
історично-цивілізаційної близькості. В сучасну епоху цей аспект дедалі частіше
стає вирішальним у розробці і прийнятті рішень міжнародно-політичного і
воєнно-політичного характеру.
Попри наведені нюанси і деталі, обмеженість підходів на основі школи реалізму
сприяла розвитку різноманітних альтернативних тлумачень розвитку міжнародної
системи, що виникли в рамках школи ліберального інституціоналізму і спиралися
на зростання рівня структуралізації та керованості глобальними процесами через
міжнародні інституції. Водночас рівень інституційної впорядкованості
міжнародних відносин був не настільки значним, щоб визнати повне торжество
ліберальної школи. Високу ефективність демонстрували перш за все інституції,
створені на основі цивілізаційної та ціннісно-ідеологічної спорідненості (ЄС і
НАТО), а організації з універсальними функціями (ООН) опинилися у стані
затяжної кризи. В умовах “холодної війни” найдієвішою формою організації
міжнародної системи став її поділ на кілька загалом самодостатніх частин (“три
світи”) з досить розвиненими регіональними інститутами.
Завершення “холодної війни” створило значні проблеми для теорії міжнародних
відносин загалом і вказаних шкіл, зокрема [483]. Розпад СРСР і комуністичного
табору кинув виклик школі реалізму, оскільки, згідно з її положеннями та
логікою розвитку, цього не повинно було статися взагалі, а якщо й сталося, то
наслідком таких тектонічних змін у системі повинен стати її повний колапс і, як
наслідок, зниження керованості й контрольованості з боку міжнародних
організацій [580, p. 62-68]. Старі баланси сил відійшли у минуле і, виходячи з
цього, діяльність традиційних інститутів безпеки начебто втратила сенс. За цією
ж реалістською логікою, європейська інтеграція повинна була зупинитися у межах
Західної Європи.
Перше десятиліття по завершенні “холодної війни” також не справдило надій
прихильників міжнародних інституцій, котрі сподівалися, що ці спільні структури
у нових умовах відсутності глобального блокового протистояння спроможні
зменшити егоїзм держав на користь загального блага. Зокрема, не виправдалися
очікування стосовно відродження ролі ООН, оскільки це не зовсім збігалося з
інтересами основних глобальних гравців. Також ОБСЄ не стала головним інститутом
безпеки на просторі від Ванкувера до Владивостока.
Водночас істина знаходилася посередині між обома підходами, котрі загалом
підтвердили свою дієвість при аналізі розвитку подій у попередній період. З
одного боку, залишилася незмінною сутність держав і мотивація їх поведінки в
системі міжнародних відно
- Київ+380960830922