РОЗДІЛ 2
КРИЗОГЕННІСТЬ ІНТЕҐРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ
Інтеґрація в Латинській Америці від початку розвивалася у складних умовах під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Наявність значної кількості перешкод і обмежень зумовила недосягнення нею кінцевих цілей і невиконання стратегічних завдань. Саме це мається на увазі, коли йде мова про кризогенність інтеґраційних процесів, їх недостатню спроможність та неефективність.
Для обґрунтування даної тези вважаємо за потрібне розглянути окремо соціально-економічний і політико-правовий аспекти та конкретні прояви кризогенності латиноамериканської інтеґрації.
2.1. Соціально-економічний аспект кризогенності латиноамериканської інтеґрації
2.1.1. Економічний вимір інтеґраційної кризовості.
Домінування економічного виміру інтеґрації в більшості латиноамериканських інтеґраційних проектів зумовлено їх будуванням за північноамериканськими стандартами, які, на відміну від прийнятих в Західній Європі, передбачали преференційний розвиток економічної складової при першочерговості "вільного ринку" [6, c.19]. Взагалі, проекти, які втілювалися між 1960 і 1990 рр. на економічних постулатах лібералізму, не підтвердили спроможність розв'язувати головні проблеми країн регіону [15]. Інтеґраційні процеси були занадто уповільненими, методи, які вони використовували - невідповідними, а отримані результати - незадовільними.
Річ у тім, що економічну інтеґрацію розуміють як процес лібералізації митних тарифів між країнами, що сприяє торгівельному взаємному обміну та дозволяє їм діяти в якості єдиного комерційного блоку у випадку введення спільних зовнішніх тарифів (СЗТ) без зайвого субрегіонального протекціонізму (у неоліберальній термінології - "відкритий регіоналізм"). Все це стає реальним, коли досягаються рівні зниження чи взагалі скасування митних тарифів та випрацьовується список продукції, що входить до СЗТ. Але ці базові умови не виконані в Латинській Америці в жодному інтеґраційному угрупованні. За думкою Л.Дальянегра П., між латиноамериканськими країнами відбуваються не справжні інтеґраційні процеси, а набагато спрощені, які утворюють щось на зразок "зон безтарифної торгівлі" [9]. Взагалі, всі субрегіональні схеми інтеґрації в регіоні ставлять перед собою мету формування спільного ринку. Проте, на даний момент їм вдалося досягти лише недосконалих митних союзів, що розглядаються як перехідні етапи до ринку. Функціонування митного союзу вимагає обов'язкової координації макроекономічної політики держав-учасниць. Однак, в Латинській Америці й Карибському басейні протягом всього існування інтеґраційних систем не було досягнуто достатніх успіхів в цьому напрямку. Справжня інтеґрація передбачає значну взаємну залежність між включеними економіками та суспільствами, вона може і повинна на більш складних етапах визначати тип їхнього розвитку. Попри це, дотепер тип латиноамериканської інтеґрації визначався моделями, які приймалися на національному рівні, що було пов'язано з занадто поверховим характером інтеґраційних процесів.
Завдання більш повного залучення до міжнародних економічних відносин і досягнення кращих позицій на світовому рівні, поставлені перед латиноамериканською інтеґрацією, не були нею виконані, про що свідчить статистика. За даними ООН та ЕКЛАК, в 2001 р. на Латинську Америку і Карибський басейн (без Мексики) припадало лише 4,4% світового ВВП [52, c.4]. В 1960 р. частка регіону в загальному обсязі світової торгівлі становила 8%, до 1995 р. вона знизилася до 4% і в 2000 р. зросла лише до 5% [53]; а його частка в світовому експорті в 2000 р. (як і в 1990 р.) становила 3,1%, в той час як одна тільки Мексика експортувала 2,7%.
Найважливішим показником, який відображає еволюцію відносин з інтеґрації, є обсяг внутрішньорегіональної торгівлі. Для угруповань регіону він є занизьким у порівнянні з очікуваним, який мав бути продемонстрований за всі роки інтеґраційних зусиль. Протягом останніх двох десятиліть Латинська Америка в цілому спромоглася збільшити обсяг експорту і імпорту, які реалізуються в її межах, лише до 15,3% та 14,5% відповідно [42]. Звісно, небагато інтеґраційних угруповань в світі спромоглися досягти того рівня, коли частка внутрішньозональної торгівлі перевищує 50% або навіть 1/3 загального обсягу торгівлі. Такими прикладами можуть бути ЄС із своїми майже 60% та НАФТА з майже 40% [54]. Щодо Латинської Америки, за даними ЕКЛАК, наведеними у табл. Б.1.1 Додатку Б.1, найкращим показником для інтеґраційних блоків залишається досягнутий ЦАСР в 1970 р. - 26,8% (на 1988 р. він знизився до 14,4%) [55, c.5]. За останнє десятиліття XX ст. найбільший обсяг внутрішньозонального експорту мав в 1998 р. МЕРКОСУР - 25%. Проте, в ЛААІ взаємна торгівля в 1999 р. дорівнювала лише 13,1%; а обсяг товарообміну Андійської Групи, хоча і збільшився в 15 раз протягом 1968 - 1982 рр., склав лише 4,8% сукупного експорту держав субрегіону [56, c.9].
Інтеґраційні системи регіону функціонують на основі впровадження Спільного Зовнішнього Тарифу (СЗТ), що мало б призвести до розширення торговельних зв'язків між державами-учасницями. Однак, хоча той же ЦАСР
встановив СЗТ в середині 1993 р., з того часу й дотепер обсяг його внутрішньорегіональної торгівлі зріс лише трохи більше, ніж на 2% [57]. У випадку найбільш ефективного МЕРКОСУР, хоча обсяг торгівлі між його країнами і збільшився за 1990-1998 рр. з 4 до 20 млрд. доларів, досягши 25,0% сукупного експорту блоку, при більш уважному аналізі виявляється, що це не є надбанням інтеґрації, тому що близько 60% товарообігу припадає на постачання в межах транснаціональних фірм [58, c.49].
В процесі інтеґрації в Латинській Америці були досягнуті певні успіхи і внутрішньозональний взаємний обмін дещо зріс. Однак, це зростання не було рівномірним, що призвело до вирізнення в межах субрегіональних об'єднань більш динамічних "осей", довкола яких концентрується інтеґраційний процес (Аргентина - Бразилія; Колумбія - Венесуела; Ко