РОЗДІЛ 2
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ КРАЇН СХІДНОЇ ЄВРОПИ НА
ПОЧАТКУ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
“Долаючи закон” – так назвав збірку своїх політологічних статей і есе, в яких з
суто прагматичного погляду здійснюється багатоаспектна спроба довести, що
домінуючі нині політичні та інтелектуальні підходи до співвідношення закону,
політичної діяльності і суспільної системи, суддя і політико-правовий експерт
Р.Познер [42, по всьому тексту]. Він переконливо показує суперечності між
однією з гілок влади – судовою – та ситуаціями, що постають внаслідок ринкової
конкуренції. На його думку, ринок ставить економічні аспекти життєдіяльності
держав і суспільств над усіма іншими складовими. Річ у тому, стверджує він, що
будь-яка сфера докладання людських зусиль, праці та емоцій сьогодні вкрай
економізована. Характерно, що проблема економізації активно переноситься на
сферу оцінки суспільно-політичної і соціально-економічної ефективності
національних держав у Східній Європі напередодні краху соціалізму. Йдеться про
те, що під впливом їх наростаючої відкритості зовнішньому світові та
пропагандистського наступу західних демократій відбувалася економізація
мислення населення соціалістичної частини світу.
Дисертант тільки частково згоден з прихильниками абсолютизації економічного
чинника. Численні факти переконують, що не менш важливою спонукою до
трансформацій стало прагнення до суспільної демократизації і свободи слова як
її складової. Інша річ, що воно більш помітним було в позиціях і підходах
інтелектуальних еліт.
Тим часом, в українській політології, яка звертається до проблеми досвіду
перехідних суспільств Східної Європи, надто слабко враховується існуючий тут
взаємозв’язок між характером і успішністю соціально-економічних реформ
посткомуністичного етапу зі специфікою формування й діяльності опозиційних
рухів в останні роки перед “оксамитовими” революціями 1989 року. Умовне
узагальнення найбільш серйозних зарубіжних розробок на цю тему дозволяє
погодитися з таким умовним узагальненням: якість і темпи реформ залежали від
якості й масовості дисидентського руху в соціалістичні часи. Ця проблема у
нашій країні практично не враховується і не береться до уваги в оцінках причин
кризових явищ та шляхів максимального прискорення реформ у позитивному
напрямі.
Тож у наступному підрозділі розглянемо цю специфіку детальніше.
2.1. Особливості опозиційного руху у Східній Європі наприкінці 1980-х років, їх
наслідки для системних реформ постсоціалістичного періоду
Стало уже звичним для західних політологів відносити Радянський Союз до так
званих класичних імперій. Звідси робиться висновок про те, що визначальною
складовою перехідних періодів є саме економічні успіхи. Не менш рідко
трапляється і теза про те, що й опозиційні рухи в Східній Європі
соціалістичного періоду формувалися під впливом переважно економічних
негараздів у своїх державах.
Певною мірою це зумовлено тим, що масові протести проти тогочасних режимів,
скажімо, Польщі, Угорщини чи Чехословаччини майже завжди здійснювалися
робітничими колективами і відбувалися під економічними гаслами. Тільки
інтелектуальне дисидентство представлялося у контексті боротьби за демократичні
зміни.
У даному розділі ми спробуємо проаналізувати ситуацію й подати своє бачення цих
складних проблем.
Насамперед відзначимо, що ситуація, притаманна у досліджуваному нами контексті
постсоціалістичним країнам Східної Європи, була позначена виразною специфікою
якраз у зв’язку з особливостями “радянської імперії”.
Комуністична система в СРСР, як відомо, була побудована і реалізовувалась у
такий спосіб, щоб нав’язати політичну культуру лояльності чи відданості
програмам, які розроблялися кількісно невеликою групою представників правлячої
еліти, яка формувалася за принципом і на засадах ідеологічного догматизму і
табу на політико-ідеологічні відхилення. Повністю заборонялося висловлення
незалежних поглядів, а особливо – такого роду практичних ініціатив. Жорстоко
каралися “збочення” з “магістрального шляху”. І все ж головним у контексті
наступних невдач в економічному реформуванні та демократичних трансформацій
проведений аналіз дозволяє визначити, з одного боку, кількісну обмеженість
належним чином підготовлених неформальних еліт, їх нездатність взяти
відповідальність за реформи на себе, тобто прийти до влади, що спричинило
збереження гнучкішими з колишніх комуністичних лідерів собою базових посад у
вищих ешелонах влади пострадянських держав.
Часом радикально іншою бувала ситуація в державах Центрально-Східної Європи,
котрі були так званими сателітами СРСР. Можна говорити про відносно більшу
готовність еліт і пересічних громадян до змін, на які сподівалися заздалегідь,
яких чекали, в які вірили, до яких готувалися. Головними визначаємо дві причини
– поширеність дисидентських рухів і досить масова включеність населення до їх
програм і діяльності, наявність неформальних лідерів у складі недавньої
опозиції соціалістичному режимові та їх рішучість зробити все для висунення на
ключові державні пости представників нового мислення. Сама ідея “нового
мислення” формально належить М.Горбачову, але реально вона була на початковому
етапі постоціалістичних реформ застосована поза межами колишнього СРСР. Для
цього були і об'єктивні, і суб'єктивні причини, але наслідки, незалежно від
того, стали незрівнянно гіршими.
Звичайно, не можна заперечувати, що й буквально напередодні великих перемін
1989-го – 1990-х років будь-яка самостійність ідеологічного характеру
переслідувалася у р