Розділ 2.
Ґенеза парадигми стратегічного партнерства між Україною та Польщею.
Ідея українсько-польського стратегічного партнерства має глибоке коріння, і
завжди в обох державах існували люди, зацікавлені у взаємовигідній співпраці
між нашими країнами. Хоча елементи співробітництва у межах Речі Посполитої XVI
ст. були зруйновані у XVIІ ст. повстанням Б.Хмельницького. Відродження взаємин
почалося з польських повстань XIX ст., гуртка “хлопоманів”, але знову дійшло до
конфронтації. Для молодої незалежної української держави, створеної після
проголошення IV Універсалу Центральної Ради 11(24) січня 1918 р., особливо
важливим було питання налагодження двосторонніх стосунків з іншими державами. З
самого початку своєї діяльності Центральна Рада надавала значної ваги
нормалізації українсько-польських відносин. Хоча протягом 1917- початку 1918
рр. українсько-польські стосунки ще не набули характеру міждержавних, оскільки
Україна була лише автономією у складі Росії, а номінально відроджене
Королівство Польське перебувало у австро-німецькій залежності. Таким чином, для
України проблема українсько-польських відносин деякий час мала внутрішній
характер. Проте, тенденція до зближення між обома державами була невдовзі
порушена. Агресія більшовицької Росії підштовхнула уряд УНР до укладення
мирного договору з країнами Центрального блоку 27 січня (9 лютого) 1918 р.
У цей час українсько-польські взаємини починають переростати у міждержавні.
Цьому сприяла розбудова польських державних інституцій, а також проголошення
державної незалежності УНР, пізніше - Української Держави гетьмана
П.Скоропадського. Восени 1918 р. було зроблено першу спробу встановити
дипломатичні зв’язки між Україною та Польщею. 26 жовтня Регентська Рада
Королівства Польського скерувала в Україну свого представника С.Ваньковича,
надавши йому ранг надзвичайного та повноважного посла. Аналогічний крок було
зроблено і з боку Української Держави. Головою української дипломатичної місії
до Варшави став радник Міністерства закордонних справ О.Карпінський, який
внаслідок початку антигетьманського повстання під проводом Директорії в
середині листопада 1918 р. так і не встиг виїхати до місця свого призначення.
Подальша зміна ситуації на міжнародній арені справила безпосередній вплив на
Україну та Польщу, перевівши їх взаємини у цілком іншу якісну площину. Поразка
Німеччини та Австро-Угорщини спричинила відродження незалежної Польської
держави, а в Україні – до відновлення УНР.
Одночасно у Східній Галичині українські політичні партії теж готувалися до
забезпечення прав українців. Українська парламентська репрезентація скликала у
Львові Установчі збори для вирішення долі українців Австро-Угорщини. Збори
проголосили себе українським парламентом – Українською національною радою
(УНРада), а 19 жовтня 1918р. проголосили утворення Української Держави на
теренах Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. Та польські політики не
звернули увагу на українські домагання. Польська Ліквідаційна Комісія
готувалася перейняти владу на цій території.
31 жовтня делегація УНРади намагалася змусити намісника передати владу
українському представництву, але той відмовився. Тоді в ніч з 31 жовтня на 1
листопада 1918 р. українські частини австрійської армії перейняли владу в
Львові та інших містах Східної Галичини, а 13 листопада 1918 р. УНРада
проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Польські
організації виступили за приєднання Львова і Східної Галичини до Польщі.
Розпочалася польсько-українська війна.ґ
Наприкінці листопада 1918 р. польським військовим формуванням при допомозі з
Кракова вдалось витіснити Українську Галицьку Армію (УГА) й уряд ЗУНР на Схід
та окупувати Перемишль і Львів. З середини березня 1919 р. ініціатива перейшла
до рук поляків.
Періодично робилися безуспішні спроби розпочати мирні переговори, здебільшого
під тиском Антанти, яка висилала свої численні миротворчі місії. Вибух
польсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західних
держав. Війна плутала їхні плани, пов’язані з потребою в консолідації Польщі та
боротьбою з радянською владою в Росії. Франція виходила з необхідності
створення в Європі системи безпеки, яка стримувала б Німеччину. Важлива роль у
ній відводилася Польщі як надійному союзникові замість втраченої Росії.
Існування такої Польщі передбачало її зміцнення за рахунок західноукраїнських
земель. Велика Британія, як завжди, прагнула до підтримання балансу сил у
Європі й воліла запобігти посиленню Франції та, відповідно, Польщі, а тому
розглядалися варіанти прилучення Східної Галичини до України як частини
федеративної Росії або навіть до ЧСР. Позиція США була суперечливою.
У травні 1919р. поляки розпочали наступ, який завершився витісненням УГА за
р.Збруч, де вона об’єдналася з частинами армії Директорії УНР. Остання під
керівництвом Головного Отамана С.Петлюри вела драматичну боротьбу на три
фронти: проти більшовиків, “білої” армії генерала О.Денікіна і поляків. 1
вересня 1919 р. С.Петлюра підписав перемир’я з поляками на Волині, яке
передбачало співробітництво в боротьбі проти Червоної Армії.
25 червня 1919 р. Рада міністрів закордонних справ Паризької мирної конференції
ухвалила рішення про дозвіл польським військам на тимчасову окупацію Східної
Галичини до р.Збруч. 21 листопада великі держави ухвалили компромісне рішення,
за яким Польща отримала мандат від Ліги Нації терміном на 25 років, після
закінчення якого Варшава зобов’язувалася провести плебісцит, а доти Східній
Галичині було обіцяно автономію [139, c.542]. Проте, це рішення так і
- Київ+380960830922