РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ПАРТНЕРСЬКИХ ВІДНОСИН МІЖ УКРАЇНОЮ І ТУРЕЧЧИНОЮ
2.1. Історико-політичні джерела українсько-турецького партнерства
Для визначення якісного стану і перспектив розвитку партнерських відносин між
суміжними чи географічно близькими державами, особливо коли йдеться про їхній
стратегічний (чи такий, що наближається до нього) рівень, одним із головних
критеріїв виступає наявність історичних прецедентів і відповідного досвіду
двосторонніх зносин, зокрема, координації зовнішньополітичних дій на
міжнародній арені. Повною мірою такий підхід виправданий при ретроспективному
аналізові українсько-турецького співробітництва на міждержавному рівні.
І досі на сторінках популярної й навіть наукової вітчизняної літератури побутує
започаткований ще у 1874 р. М.Драгомановим і В.Антоновичем [61, с.53]
традиційний погляд на українсько-турецькі відносини за Нового часу як
антагоністичні й до того ж у обов’язковій прив’язці до кримськотатарських
набігів на Наддніпрянщину й Наддністрянщину, ніби-то провокованих і керованих
із Стамбула [182; с.113, 116-118, 161-162]. Не торкаючись сутності останньої
проблеми, яка безпосередньо не стосується теми дослідження, а останнім часом
стала об’єктом серйозного критичного перегляду [28; 39; 87; 108], вважаємо, що
аналогічний підхід варто застосувати й у випадку українсько-турецьких стосунків
за доби Османської імперії, теза про агресивну загарбницьку сутність котрої, що
тривалий час була аксіомою, останнім часом опинилася під питанням [198].
Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на
висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності
(за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки
зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією
балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства
проти спільної загрози” – спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. –
проти Московського царства [93; 160, с.82-93].
Від самого початку перебіг Національної революції 1648-1676 рр. в
Наддніпрянщині потрапив у безпосередню залежність від позитивної чи негативної
спрямованості щодо неї геополітичного чинника. Повстала Україна, що опинилася у
т. зв. „трикутнику” Річ Посполита – Московське царство – Османська Порта і її
кримський васал, потребувала підтримки того протектора, який би забезпечив
переможне завершення війни з Польщею і визволення з-під її влади всіх
українських етнічних земель, нейтралізувавши при цьому хитання Бахчисарая, що
виявилися під час воєнних кампаній 1649, 1651 і 1653 рр.
Під цим кутом зору найкращим варіантом для Війська Запорозького стало б
прийняття протекції турецького султана, який був достатньо могутнім, щоб надати
Б.Хмельницькому та його наступникам необхідну воєнну допомогу й, водночас, з
огляду на географічну віддаленість не претендував на пряме управління
„підопічними” територіями і втручання у їхні внутрішні справи, а також був
спроможний змусити кримського хана, як свого васала, відмовитися від проведення
антиукраїнської зовнішньої політики та спонукати його виконувати союзницькі
зобов’язання перед гетьманом.
Вже наприкінці листопада 1648 р., повертаючись із переможного походу на
Замостя, Б.Хмельницький вирядив до Стамбула посольство з листом до султана
Мехмеда ІV, в якому повідомляв про звільнення від Польщі й узяття під свою
владу „України”, Білої Русі, Волині та Поділля „аж по Віслу” та порушив
клопотання щодо прийняття звільнених земель під османську протекцію [44,
с.628]. Листа було прийнято прихильно, й узимку 1649 р. султан наказав
сілістрійському паші та кримському ханові Ісламу Герею ІІІ допомагати козакам у
війні з Річчю Посполитою.
Для Туреччини створення васальної козацької держави в Україні означало
остаточне утвердження в Північному Причорномор’ї й Приазов’ї та перетворення
Чорного моря в „османське озеро”. Документальним підтвердженням партнерських
відносин між Військом Запорозьким і Портою, що наближалися до стратегічного
рівня, була українсько-турецька конвенція про вільне мореплавство і торгівлю,
укладена польською мовою у Стамбулі в липні 1648 р. під час візиту козацького
посольства полковника Ф.Джеджалія [129, с.179].
Вона складалася з 13-ти пунктів і надавала від імені султана “свободу
Козацькому війську і його землі” плавати по Чорному і Середземному морях до
всіх “портів, міст і островів” Османської імперії та інших держав (п. 1);
українські купці з їхніми товарами на 100 років (як мінімум, на 30) звільнялися
“від усяких мит і податків” (п. 2); українці могли будувати склади і торгувати
в містах і портах Туреччини та “жити із всією свободою без жодних податків до
згаданих 100 років” (п. 3); у Стамбулі передбачалося перебування “резидента
Війська Запорозького” для захисту інтересів українських купців (п. 4); Військо
Запорозьке мало не допускати “свавільних людей”, у т. ч. донських козаків, у
Чорне море й побудувати нижче дніпровських порогів аж до гирла Південного Бугу
“кілька портових міст” (п. 5, 7) [129, с.191-192].
Після переговорів з черговим козацьким посольством полковника А.Ждановича в
грудні 1650 р. султанський уряд прийняв рішення взяти гетьмана Б.Хмельницького
“під крило й протекцію неосяжної Порти”, але з огляду на триваючі війни з
Персією й Венецією утримався від безпосереднього надання воєнної підтримки,
обмежившись “строгим указом” кримському хану Ісламу Герею ІІІ “аби він ніколи
своїх очей і вух не звертав у польський бік”. Та й старшинські ради у квітні
1651 р. і двічі у 1653 р. відхиляли пропозицію присягнути на вірність султану,
хоча, за свідченнями генера