РОЗДІЛ 2
ЕКСПАНСІЯ ЦІЛЕРАЦІОНАЛЬНОСТІ У ВІДНОШЕННІ ДО ПРИРОДИ І ЖІНКИ
Завдання даного розділу полягає в тому, щоб з’ясувати протиріччя наукових і
технологічних концепцій, що протягом більш ніж трьохсот років забезпечували в
європейській культурі здійснення емансипаційних процесів, тобто певну свободу в
умовах зовнішньої природної і соціальної необхідності. Досліджуючи глибинні
причини нинішньої екологічної кризи і його зв’язку з наукою, технологією й
економікою, варто зрозуміти соціальні причини, що санкціонували домінування як
над природою, так і над жінкою.
Досліджуючи зміни в описі природи, ми можемо зрозуміти певні тенденції у змінах
культурних цінностей. Усвідомлювати взаємозалежність дескриптивних і
нормативних тверджень означає бути здатним оцінити зміни, що відбуваються. Саме
цьому для з’ясування гендерного виміру екологічної комунікації важливо вивчати
зміни в ставленні до природи у різні історичні епохи. Таке дослідження, з
одного боку, може прояснити причини нинішньої кризової ситуації, а, з іншого
боку, висвітити перспективи її подолання.
2.1. Можливості й межі органістичних концепцій
Поняття „природа” у древні часи й на зорі Нового часу мало безліч
взаємозалежних значень. Первісним поглядом на природу була ідея, яка
затверджувала ієрархічний порядок, що існував у космосі й суспільстві. Ця ідея
відповідає органічній інтеграції частин тіла, тобто є проекцією людини на
космос. Поняття „природа” включало як уроджений характер і схильності людей і
тварин, так і внутрішню творчу силу, що діє усередині предметів і явищ (саме
тому за кількістю можливих значень із словом „природа” може змагатися тільки
слово „культура”) [Див.: 382, с. 5]. Другий образ ґрунтувався на розумінні
природи як активної єдності протилежностей у діалектичному протиріччі. Третій
був ідилічним образом природи як доброзичливої, миролюбної, по-сільському
грубуватої. Кожна з цих інтерпретацій мала різні соціальні імплікації: перший
образ міг бути використаний як виправдання й підтримання існуючого порядку,
другий для зміни суспільства відповідно до нового ідеалу, третій для
запобігання проблем, що з’являються як результат втручання виробництва в
життя.
Стосовно індивідуумів поняття природи характеризувало властивості, внутрішні
характеристики й життєві сили окремих істот, тварин, речей, чи людську природу
взагалі. Воно також означало внутрішній імпульс до діяльності і до підтримки
діяльності; навпаки, йти „проти природи” означало зневажати цим внутрішнім
імпульсом. Відносно матеріального світу воно характеризувало динамічно творчий
і регуляторний принцип, що викликав до життя явища, а також їхню зміну й
розвиток. Розходження взагалі робилося між natura naturans, чи природа, що діє,
і natura naturata, тобто природа створена. Природу було протиставлено мистецтву
(technй) і створеним людиною речам. Вона персоніфікувалася як жінка, як
мати-природа. Стан природи був станом людства, більш важливим, чим соціальна
організація й витонченість індивідуальних взаємозв’язків. Духи природи і різні
стихії мислилися як такі, що реально перебувають у природі, або асоціювалися з
природними об’єктами.
Навряд чи елементи космічного світосприймання збереглися й продовжували б
викликати відгук у свідомості багатьох людей, якби їхній вплив обмежився тільки
рафінованими містичними вченнями. А.В. Ахутін так оцінює це джерело античних
космологій: „Ні про яку вигадку, довільну спекуляцію не може бути й мови.
Каміння, дерева, тварини, небесні світила; клімат і характер місцевості,
природа вітрів, вод, земель, поведінка мешканців; коло сільських робіт,
обумовлена зміною пір року, вічне кругообертання небесних тіл – словом, усе
космічне господарство для досвідченого в ньому „фісіолога” й „мудреця”, що
відає таємницями своєї вічної будівлі ” [15, с.166, 168]. Існують стійкі й
різноманітні зв’язки між домінуючими формами виробництва й життя людей і тими
космологічними побудовами, що породжує та або інша епоха. І не випадково, що у
всіх традиційних суспільствах, де життєвий уклад людей і їхніх трудових ритмів
органічно вписувалися в круговорот природних стихій, виявляються структурно
подібні між собою міфопоетичні й філософські картини Космосу.
Ідея природи як живого організму бере свій початок у древніх системах думки,
варіації яких формували домінуючі ідеологічні рамки майже до початку ХУІ
століття. Метафора організму була надзвичайно рухливою і могла легко
пристосовуватися до різноманітних контекстів. Існував спектр філософських і
політичних можливостей, кожна з яких могла бути віднесена до загальної рубрики
органічних. У „Тімеї” Платон наділив увесь світ життям і порівняв його з
твариною. Бог „створив єдину тварину, що включає в себе усіх тварин родинної
природи”. Воно було круглої форми, тому що йому не потрібні були ні очі, ні
вуха, ні придатки. Його душа була жіночою, „за походженням і за вищими якостями
більш важливою й старшою, чим тіло”. Вона створена для того, щоб бути „пані” і
„володаркою”, для якої тіло повинне було бути „об’єктом”. Душа, пронизуючи
речовинне тіло всесвіту, обволікає його і „повертає себе до самої себе”. Земля,
„яка є нашою годувальницею”, була поміщена в нерухомий центр космосу [Див.:
221, с. 455-443].
За Платоном, ця фемінна світова душа була джерелом руху у всесвіті, мостом між
незмінними вічними формами і мінливим, почуттєво сприйманим, минущим нижчим
світом природи. Неоплатонізм Плотіна, що синтезував християнську філософію з
платонізмом, виділяв у душі два компоненти. Піднесена частина душ формувалася
під впливом божественних ідей; низинна частина, природа, була утіленням світу
явищ. У платонівському і неоплатоні
- Київ+380960830922