РОЗДІЛ 2. НАПРЯМИ ЕВРИСТИЧНОЇ ТЕНДЕНЦІЇ
2.1. Романтичний напрям: втілення романтичної моделі перекладу в перекладацькій
школі Пантелеймона Куліша
В цьому підрозділі вперше розглядається крізь призму етики та естетики
романтичної концепції перекладу перекладацька шекспіріана Пантелеймона Куліша
як цілісне явище романтизму в західноєвропейському контексті. Зокрема,
аналізується текст перекладу «Гамлета» з погляду системи перекладацьких
прийомів, націлених на втілення романтичного ідеалу перекладу.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) – не тільки хрестоматійний український
поет-романтик, письменник-історик, масштабний мислитель і суспільно-культурний
діяч своєї доби. Щобільше, він – перекладач-поліглот, що більшість своїх
перекладів здійснював безпосередньо з мов оригіналів; по суті, перший
український професіонал у справі віршованого перекладу, в активі якого, крім
перекладів Святого Письма – «П’ять книг Мусієвих», «Йов», Псалтир, Євангеліє (в
співавторстві з І.Пулюєм), перше повне українське видання Біблії (в
співавторстві з І.Пулюєм та І.Нечуєм-Левицьким), – 13 Шекспірових п’єс
(більшість із яких вийшли за редакцією, з коментарями та передмовами
І.Я.Франка), поетичні твори А.Міцкевича, Дж.Байрона (в т.ч. частина роману у
віршах «Дон Жуан» та відтворена білим віршем поема «Чайльд Гарольдова
мандрівка»), лірика низки тогочасних російських поетів (цикл «Переспіви з
великоруських співів», до якого ввійшли твори О.Пушкіна, А.Фета, О.Кольцова,
І.Нікітіна, Д.Минаєва, О.Толстого), поетичні твори Г.Гейне, Й.В. Ґете,
Ф.Шіллера (в т.ч. неопублікований переклад «Вільгельма Телля»), уривки з
«Іліади» й «Одіссеї». Переклади та переспіви ліричних віршів і балад визначних
англійських та німецьких романтиків ХІХ ст. (Дж.Байрона, Й.В. Ґете, Г.Гейне,
Ф.Шіллера) Куліш підготував окремою збіркою «Позичена кобза. Переспіви
чужомовних співів», яка, за авторським задумом, повинна була мати два й більше
випуски («виступці»). Збірка вийшла посмертно. Перший «виступець», виданий в
Женеві 1897 р., містить 44 твори; другий «виступець» мав бути значно
об’ємнішим, ширшим за змістом та вагомішим за значенням. Його надруковано разом
з початком третього, незакінченого, «виступця» – в п’ятитомному виданні творів
П. Куліша 1908-1910 рр.
Принципово негативно ставлячись до використання в перекладацькій праці
підрядника, Пантелеймон Куліш разом з тим у поетичних перекладах вбачав
найкращу пробу рідної мови щодо її ковкості, мальовничості й гармонії,
поєднуючи таким чином у своїх поглядах на перекладацьку професійність вимогу
семантичної точності перекладу з вимогою його органічності. Перша вимога
концептуально була задекларована ще на поч. ХІХ ст. близькими до Куліша
хронологічно та світоглядно німецькими романтиками, [33Романтичну концепцію
перекладу започаткував Йоганн Ґоттфрід Гердер (1744-1803). Вона була вперше
цілісно теоретично викладена й практично реалізована літературним критиком,
редактором, викладачем і перекладачем Авґустом Вільгельмом Шлеґелем
(1767-1845), який, по суті, проклав шлях романтизмові не лише в Німеччині, а й
у Європі. Його найбільшим літературним здобутком стали німецькомовні переклади
Шекспіра, в яких він, розглядаючи художній твір як єдність форми і змісту,
намагався поєднати «об’єктивні» й «суб’єктивні» аспекти перекладу, тобто
вірність першотворові, з одного боку, й творчі трансформації та натуралізацію
згідно з вимогами цільової мови і цільової аудиторії, з іншого. Фрідріх
Шлейєрмахер (1768-1834), теолог, філософ-проповідник і реформатор релігійної
традиції, перекладач Платона, всебічно проаналізувавши романтичну концепцію
перекладу, заявлену в теоретичних працях і перекладах А. В. Шлеґеля,
сформулював власну концепцію протилежних перекладацьких методів (у науковому
трактаті “Ьber die verschiedenen Methoden des Ьbersetzens”, 1813) – методу
«очуження» та методу «одомашнення», – що виявилася надзвичайно впливовою й
залишається такою до сьогодні.
Вагомий внесок у розвиток романтичної концепції перекладу також зробили Йоганн
Вольфґанґ Ґете (1749-1832) та Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835). ] а друга
вимога своїми витоками сягає ще глибше: епохи розквіту французького класицизму
в I-й пол. XVII ст. й домінування його адаптативних перекладацьких стратегій
упродовж усього наступного сторіччя, аж до настання «ери романтиків».
[34Класицистський переклад мав цілком відповідати тогочасним літературним
канонам, бути легким і приємним для читання, а отже – динамічним, вільним, з
пропусками і вставками, чи т.зв. «вдосконаленнями»; класичних авторів слід було
передавати як того вимагала, хай і швидкоплинна, літературна мода й панівна
суспільна етика; жанрово-поетична адаптація класичних текстів у перекладах
сягнула такого розмаху, що декотрі з них доцільно розглядати як травестії,
зокрема окремі переклади Н. П. Д’Абланкора (1606-1664). ]
Куліш-перекладач ретельно вивчав культурно-історичний контекст першотворів, а
також намагався ознайомитися з їх раніше створеними перекладами іншими,
доступними йому, мовами. Так, працюючи над перекладами з Шекспіра, він не міг
обійти увагою й російські переклади, і польські, й німецькі. Останні, що
належали Авґусту Вільгельму Шлеґелю, спирались на розроблену й сповідувану цим
видатним літературним діячем романтичну концепцію перекладу, котра виразно
прочитується і в Кулішевих перекладах Шекспірових драм. Ця концепція полягає,
передусім, у реальній, а не лише задекларованій, увазі до віршової форми
першотвору як до його істотної поетичної цінності, невіддільної від смислового
наповнення;
- Київ+380960830922