РОЗДІЛ 2
ПАРАДИГМА ЖАНРОВИХ МОДИФІКАЦІЙ
ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ЕЛЕГІЙНОЇ ПОЕЗІЇ
Літературний процес, тобто поступальний розвиток літератури, обумовлюється зовнішніми і внутрішніми факторами. Зовнішні - це суспільно-політичні та економічні причини; внутрішні - визначаються закономірностями руху мистецтва в часі та просторі. Їхнє діалектичне поєднання є визначальним у художньому розвитку.
Одним із потужних рушіїв еволюції літературного процесу є "взаємодія традицій і новацій, канонів і деканонізації, що оновлює й переформовує постійно змінне і змінно постійне в своїх найзагальніших рисах мистецтво. Тобто, і про розвиток, поступ у ньому можна вести мову, - хоча б як про розвиток традицій; не обов'язково в безпосередній наступності, зате з неодмінними новаціями" [329, 415].
Трансформація елегії, жанрові її різновиди - свідчення еволюційного розвитку жанру, його збагачення. Поняття "різновид" і "модифікація" ми вважаємо близькими за значенням, але не тотожними. Жанровий різновид - "виділення нового утворення з рисами, у чомусь відмінними від загального поняття жанру" [168, 18]. Модифікація - це результат трансформації. Причин збагачення жанру декілька, і вони різні, назвемо основні: зміна жанрової ієрархії в середині напряму; зміна естетичних смаків та уподобань; переорієнтація художньої свідомості на свідомість суспільно-політичну, оскільки не можна заперечувати особливої ролі і значення суспільно-історичних чинників у художньому розвитку; посилення зв'язків літератури з наукою, публіцистикою та журналістикою.
Поява нових жанрових різновидів та їх модифікацій є результатом еволюційного розвитку, що передбачає не тільки поступальний розвиток, оновлення, а й внутрішні зміни, повернення до минулого.
Звертаючись до аналізу особливостей того чи іншого жанрового різновиду, в дисертації ми тим самим окреслювали шляхи розвитку, спадкоємність не тільки елегії, а й окремо взятих художньо-мистецьких напрямів усього українського літературного процесу. В нашому дослідженні ми також намагалися окреслити осібний внесок кожного поета в загальний розвиток жанру, при цьому "розмежовуючи індивідуальну творчість і історико-літературний процес, який не залежить від волі й свідомості його окремих учасників" [44, 20].
Відомо, що зміна напрямів обумовлювалася зміною поглядів в осмисленні людини і світу. То ж чи не найяскравіше ці зміни виявлялися у елегійній поезії, в основі якої життя душі людини в найскладніші моменти її буття.
Могутнім джерелом елегійної поезії були похоронні голосіння, плачі, жалоби - споконвічний обов'язковий елемент похоронного обряду в слов'ян, зокрема українців.
Похоронні голосіння або плач - необхідний і важливий елемент похоронного ритуалу. За жодної іншої ситуації вони не використовуються. Основним складовим елементом композиції голосіння є мотив, який ніс у собі прощання, знак поваги, джерело сили і своєрідний захист. Текст голосіння складався із поєднання кількох таких мотивів. Похоронний плач як фольклорний жанр виробив окрему оригінальну "модель світу", тобто суму уявлень про світ, а світ - це людина і соціум, їх взаємодія. Оплакування померлого чи померлої - один із найдавніших елементів похоронної обрядовості слов'ян і деяких інших народів світу. Похоронне голосіння завжди розраховувалося на аудиторію і супроводжувалося промовляннями, співами, стогонами, викриками, схлипуваннями, риданнями, речитативами. Однією з його особливостей була музичність. Саме ці складники надавали жанру певного драматизму, емоційно впливали на учасників цього дійства. Зазвичай похоронний плач виконували жінки, оскільки жінка була берегинею родинного вогнища, продовжувачкою людського роду. Слід зазначити, що в українських похоронних голосіннях поширеною стала діалогічна форма. Наводимо структуру похоронного голосіння, описану М. Грушевський:
"Заклич до небіжчика (небіжчиці), у формах ласкавих, ніжних, заразом можливо енергійна і усільна, щоб заставити себе почути.
Вирази жалю і болю з приводу смерті - "лямент".
Поклик "не вмирати", вернутись, устати, подивитись, промовити.
Докори за те, що небіжчик сиротить рідних, кидає господарство.
Докори попереднім одшедшим, що вони покликали, перевабили до себе покійного.
Образ сумного стану покинених без нього і контраст страченого життя.
Побоювання, що без небіжчика його рідні не тільки не даватимуть собі ради з домом і господарством, але будуть безборонні супроти кривд чужих.
Вирази відчаю: краще було не родити дітей, ніж стратити; краще не жити без померлого (-ої).
Прошення прибути хоч на коротко, на побачення, на розмову і запитати, коли чекати, звідки виглядати?
Вирази резигнації: неможливість побачитись, прибути, промовити; неможливість що-небудь передати, як-небудь зв'язатись живим з небіжчиками.
Запити до природи, до садів, до птахів, чи вони не бачили небіжчика і не можуть щось від нього передати?
Образи-контрасти подружжя і смерті.
Образи-порівняння: зламане дерево, відірване від гілки яблуко і т.д.
Прошення до старших одшедших: прийняти і упокоїти новоодшедшого (одшедшої).
Надії побачення.
Крики жалю і відчаю та заклики небіжчика, одна з найбільш архаїчних частин плачу, виступають сильно і яскраво" [89, 150-151].
Про величезний вплив плачу на розвій поетичних мотивів та образів, і взагалі ліричної творчості, писало багато дослідників. Зокрема М. Грушевський вказував: "Між піснею і плачем існує тісна зв'язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно - як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину, відмінну тільки певними традиційними формами і присутністю певних постійних "загальних місць" [