РОЗДІЛ 2
КЛЮЧОВІ КОНЦЕПТИ ПИСЕМНИХ ПАМ'ЯТОК
ІСПАНО-КАСТИЛЬСЬКОЇ МОВИ
2.1. Текст як мовна картина світу
У загальній проблематиці комплексу питань когнітивно-комунікативного змісту знань, відбитих мовою й у мові, надзвичайно вагоми є питання, пов'язані із інтерпретаціями здатності людини до відображення об'єктивної дійсності як важливого чинника походження і комунікативного функціонування природної мови [74; 137; 218; 257; 333].
У духовно-практичній царині найбільш організованою в семіотичному плані системою є природна мова, що дозволяє їй бути ефективним засобом для вираження об'єктивного змісту знань. Саме через те, що природна мова фіксує картину світу [80; 220; 221; 260; 266; 345], тут можна говорити також про мовний світогляд [277, с. 138]. Мова - "це не просто засіб взаєморозуміння, але й віддзеркалення світогляду і духу мовця; суспільство є необхідним середовищем для її існування, проте аж ніяк не єдиною метою, до якої вона прагне. Кінцева мета її все-таки - індивідуум, тією мірою, якою індивідуум може бути відокремлений від людства. І те, що може із зовнішнього світу і з глибин духу перейти в граматичну будову мови, може там і закріпитися, пристосуватися і розвитися. Так це і відбувається, у залежності від жвавості і витонченості мовної свідомості і специфіки її спрямованості" [161, с. 397].
Думка В. фон Гумбольдта про існування особливого мовного світогляду одержує розвиток у сучасних уявленнях про мовну картину світу, а точніше, картини світу, оскільки, мабуть, можна вважати доведеною тезу про множинність картин світу, що корелюються з різними типами мовної особистості. Разом з тим, доцільно також брати до уваги і те, що картина світу "дається нам насамперед мовою, котра є сама по собі певна іпостась історичного процесу. Вона дається нам вихованням, освітою, вона дається нам постійним спілкуванням з людьми, нашим досвідом, але цей досвід колективний. У цьому сенсі картина світу, що існує в даному суспільстві, подібна до ефіру, у який ми занурені, він розлитий усюди, і ми в ньому знаходимося" [165, с. 53].
Сьогодні легко піддавати критиці мовний стан суспільства давно минулих епох, породжену ним літературу, погляди на світ речей, природи, людину, опоетизовану реальність. Історичний взаємозв'язок мови і літератури виражає одну з суттєвих закономірностей розвитку самобутньої художньої культури народу, живлющі сили якої - історія, звички, бажання, мета, віра, почуття, пісні, казки тощо - сприяють динаміці історико-літературного процесу, динаміці удосконалювання мовних форм думки, мовних процесів у мовленнєвій діяльності. Ці процеси не можуть відбуватися в різний час, один за іншим, оскільки вони внутрішньо залежні один від іншого і мають діалектичний зв'язок.
Не можна не визнати істинність думки про те, що національно-фонові мовні особливості збільшують можливості різноманітного вираження поліфонії культури й мають величезну цінність не лише для свого, але й для інших народів. "Мови - це ієрогліфи, якими людина відтворює світ і які постійно створюють картину за картиною за законами подібності, залишаючись в цілому незмінними. Мови самі по собі розвиваються, ускладнюються, розширюються. Через різноманітність мов для нас відкривається багатство світу і розмаїття того, що ми пізнаємо в ньому; і людське буття стає для нас ширшим, оскільки мови у виразних і діючих рисах дають нам різні способи мислення й сприйняття" [161, с. 349]. Тут йдеться про ті особливості, що не просто своєрідні для сприйняття, але й несуть у собі щось дійсно важливе в філософсько-естетичному й етичному аспектах.
Особливу актуальність у зв'язку з цим набуває питання про значення для розвитку і функціонування мови, зокрема, тієї літературної спадщини, духовні вектори якої зорієнтовано у координатах історичної діади сучасність - майбутнє.
У даний час вважається загальновизнаним положення про те, що уживана у поетичних творах мова може бути пов'язаною з поезією не лише зовнішньою традицією слововживання, але й внутрішніми своїми якостями, як мова, що дійсно відповідає зображуваному поетичному світу, переданому поетичному настрою. У такому разі мова поезії розуміється як мова сама по собі поетична і йдеться вже про поетичність як про особливу експресивну якість мови. Разом з тим, не слід також випускати з поля зору, "що саме розходження між поетичним стилем мови і загальною повсякденною мовою освіченого середовища взагалі не обов'язково й у певних умовах може бути відсутнім" [118, с. 26]. От чому особливу вагомість у лінгвістичних дослідженнях ранніх літературних пам'яток (поетичних, художніх) Іспанії набуває своя (власне, піренейсько-романська) традиція вживання мови, безпосередній і опосередкований зміст слів, ускладнений естетичними конотаціями.
У науковій літературі досить поширеним є твердження про те, що мова є відображенням дійсності, що мова - це "картина світу", "певна сукупність знань", "пам'ятник історії", "пам'ятник культури" і т.п. Висловлення типу "мова і думка", "мова й історія", "мова і культура" невід'ємні одне від одного. Життя суспільства відбивається в його мові [65, с. 9]. "Мова дійсно відбиває історію народу, - пише Г.О.Винокур, - але одночасно вона й сама є частиною цієї історії, одне з творінь народної творчості. Це значить, що вивчення даної окремої мови є <...> прямим і безпосереднім завданням для тих, хто вивчає взагалі відповідну культуру. Тому всякий мовознавець, котрий вивчає мову даної культури, тим самим, хоче він цього чи ні, неодмінно стає дослідником тієї культури, до продуктів якої належить обрана ним мова" [116, с. 211].
Так, один із засновників філологічної романістики Фр.Діц аналізує у серії капітальних праць особливості мови поезії провансальських трубадурів. Романські витоки іспанської мови, складні етапи її розвитку у контексті піренейської специфікі формування іспанської духовної культури у ХІІ-ХVII століттях досліджуються в евристичних студіях також О.М.Веселовського ?111; 1