Розділ 2
Лексична спадщина староукраїнської доби
в буковинських текстах кінця ХІХ – початку ХХ ст.
У дослідженнях з історії слов’янської писемності та з історії української мови,
які провадилися від кінця ХІХ ст., доведено, що традиційно Буковина належала до
культурного ареалу православ’я, а також була включена у сферу адміністративних
та економічних стосунків староукраїнської доби.
Ще від кінця XIV ст. через Галичину і Буковину пролягали жваві торговельні
шляхи – „цими торговельними шляхами привозили ріжний крам зі сходу і заходу”
[36, с. 130]. Отже, можна припускати, що міжмовні зв’язки на землях Буковини
розвивалися насамперед завдяки торговельним шляхам і рухливості місцевого
населення. А наслідком військових походів молдавських господарів на Покуття й
Галич були не лише зміни територіальних меж, у яких здійснювали свій політичний
вплив тодішні конкуренти в боротьбі за ці землі – Річ Посполита, Молдавське
князівство й Туреччина, а й різнобічні міжмовні взаємини, зокрема – й
проникнення румунських лексичних елементів на північ, а польських – на південь.
Посередником у цьому могла виступати українська мова.
З Буковиною пов’язані й важливі факти з історії української писемності.
Найдавнішою пам’яткою слов’янської писемності Буковини вважається „Путнянське
Євангеліє”, датоване кінцем ХІІІ – початком ХІV ст.* [* Цю пам’ятку відкрив,
дослідив і видав професор Чернівецького університету О. Калужняцький [207,
с. 148], встановивши при цьому близькість графічної манери рукопису до
Галицького Євангелія 1266 р.] Давніми на землях Буковини були й традиції
ділового мовлення. Це засвідчують, зокрема, документи канцелярії Молдавського
князівства. У них відображено мову західноукраїнських канцелярій другої
половини ХІІІ ст. Ця мова продовжувала традиції давньоруського актового письма,
а водночас відповідно до нових суспільних функцій засвоювала нові засоби з
міцевого мовного матеріалу [121, с. 66]. Упорядники „Словника староукраїнської
мови ХIV – XV ст.” використали 605 буковинських пам’яток староукраїнської
писемності – із загального числа 946 [314, с. 21]. У молдавських грамотах
XIV – XV ст. „відбита система голосних, яка склалася в українських говорах
Буковини XIV – XV ст.” [3, с. 134]. У мову грамот цього періоду, писаних
староукраїнською мовою, проникають слова непотъ „внук”, пискъ „горб”, буоръ
„знак, клеймо”, царина „поле”* [* У праці Є. Павлюк ці слова названо
молдаванізмами, згідно з тією термінологією, якою послуговувалися в радянському
мовознавстві при висвітленні зв’язків між мовами народів союзних республік –
Української РСР і Молдавської РСР. Для праць, що публікувалися в Радянському
Союзі впродовж 1960 – 1970-их рр., характерне вживання саме такого терміна –
молдаванізм. Проте після розпаду СРСР на початку 1990-их необхідно було
визначитися і з термінологією, оскільки практикований у попередніх працях
термін „лексика молдавсько-румунського походження” не цілком узгоджувався з
новими політичними реаліями. С. Семчинський висловився з цього приводу так:
„Тепер ідентичність понять „румунська мова” і „молдавська мова” ніким не
береться під сумнів, коли йдеться про літературну мову в писемній чи усній
формах її існування. Однак якщо все це цілком правильно стосовно літературної
мови, відповідні твердження повинні одержати спеціальне тлумачення, коли
йдеться про побутування говірок румунської мови як на території Румунії, так і
на території Републіки Молдова” [339, с. 46-47]. Молдавські говірки румунcької
мови С. Семчинський трактував як належні до дакороманського діалекту, що
включає в себе також інші, відмінні один від одного говори – мунтянський,
банатський, крішанський, марамороський [339, с. 48.]. Від ХV ст. молдавська
говірка була й залишається найважливішим джерелом поширення українізмів у
румунській мові, причому, для кожного з них властивий свій ареал поширення; хоч
дуже часто лінії ізоглос накладаються одна на одну, проте є певні конфігурації,
які не повторюються, в т. ч. і такі, які накладаються на колишній
адміністративний поділ середньовічного Молдавського князівства (Горішня Земля –
північна частина Молдови) або обмежуються лише північною частиною самої
Горішньої Землі [339, с. 49-50].
У сучасному українському мовознавстві віддають перевагу термінові румунізм
(див. енциклопедію „Українська мова”, словникові статті румунізм та
українсько-румунські мовні контакти), проте, застосовуючи в сучасних працях
термін румунізм, слід мати на увазі, що він має ширший зміст і ним позначається
лексика східнороманського походження, що засвоїлася в південно-західні говірки
української мови в різні часи, зокрема й у часи політичної активності
Молдавського князівства завдяки військово-політичним та торговельно-економічним
контактам цього періоду.] [271, с. 57-58]. Ще давнішими від молдавських „у
локальній писемній традиції” Ю. Карпенко вважає мадяризми – хотаръ „межа”,
урикъ „спадщина, маєток”, терхъ „тягар”, мажа „віз”* [** За „Етимологічним
словником української мови”, відповідний том якого вийшов у 1989 р., слово мажа
(„чумацький віз”) запозичене з кримськотатарської мови (ЕСУМ, 3, с. 358).
Загалом варто додати, що сам реєстр румунізмів в українській мові залишається
неповним, а в окремих випадках – і суперечливим. Так, один з найбільш
авторитетних дослідників у цій галузі, автор статті про українсько-румунські
мовні контакти в енциклопедії „Українська мова” С. Семчинський наводить такий
ряд румунізмів в українській мові: аретій, афина, балан, брацар, бриндуша,
бринза, букат, бульбока, вурда, дзер, замос, капестра, каруца, качула, лаїстий,
магура, мамалига, папуша,
- Київ+380960830922