Розділ 2. Глобальна і німецька відповіді на «німецьке питання»
2.1 Розвиток ФРН та НДР наприкінці 80-х рр. ХХ ст.
Після розпаду Священної Римської імперії німецької нації в 1806 р. та
наполеонівських війн 1814 р. в якості основних складових німецького питання,
оскільки “стан німецької демократії ніколи не був лише внутрішнім питанням
самих німців”, - як слушно зазначає колишній співробітник відомства
федерального канцлера М.Мертес, - формалізувались три основних питання:
національна ідентичність, ліберальна демократія та європейська рівновага7 [74
Мертес М. Немецкие вопросы – европейские ответы. – М.: Московская школа
политических исследований, 2001. – с.36. ]4. Зокрема, після катастрофічної
поразки 1945 р. принципове значення мала спроможність німців у межах розділеної
національної держави спробувати успішно реалізувати демократичний устрій
англосаксонського зразка. Завдяки зусиллям західнонімецьких демократичних сил,
західних окупаційних держав та внаслідок успіху процесу європейської інтеграції
це завдання врешті було вирішено. Причому саме створення Європейського
Співтовариства стало якісно новою сторінкою сучасної історії “старого
континенту”. Врешті різні соціальні рівні життя в двох частинах Німеччини,
проблеми суспільства споживання матеріальних благ та соціальної мобільності зі
створенням гнучких соціальних ніш між різними прошарками суспільства, до 1989
р. лишались ключовими питаннями розвитку ФРН і НДР.
На нашу думку, умовним “поворотним моментом” в процесі інтенсифікації
глобалізаційних тенденцій можна вважати 1975 рік, коли загальноєвропейський
процес започаткував послідовне розмивання “залізної завіси”. Тож цілком можна
погодитись з думкою відомої німецької дослідниці Х.Хафтендорн, яка вважає, що
“глобалізація є процесом зростаючої міжнародної взаємозалежності, яка веде до
появи транснаціональних просторів, які не відповідають структурі традиційної
системи держав і суспільств. Глобалізація є продуктом...технічного прогресу,
який різко скорочує вартість зв’язку і транспортування, та відкриття ринків для
пересування товарів, капіталу, послуг і робочої сили. Обидва ці процеси
сприяють тіснішій конвергенції світу”7 [75 Haftendorn Helga. Deutsche
AuЯenpolitik zwischen Selbstbeschrдnkung und Selbstbehauptung. 1945-2000. –
Stuttgart: Deutsche Verlag Anstalt, 2001. – s.427.]5.
Водночас на межі ХХ-ХХІ століть чіткою стала тенденція до збільшення вимог
різних соціальних прошарків та окремих громадян до функцій національної
держави, проте її можливості, різко обмежені реаліями глобалізованого світу,
зменшуються. Однак в умовах глобалізації національний суверенітет опиняється в
залежності від високої активності транснаціональних суб’єктів і поступово
підпорядковується їхнім владним повноваженням. Внаслідок цього національний
суверенітет, включно з німецьким, нині розпорошений між низкою федеральних,
регіональних та інтернаціональних суб’єктів. Розуміння цього факту є
надзвичайно важливим для правильного концептуального підходу до останнього
етапу історії “німецько-німецьких” відносин, з’ясування передумов,
каталізаторів та безпосередніх умов об’єднання Німеччини.
Фактично до 1990 р. ФРН та НДР мали обмежений зовнішньополітичний суверенітет.
У Бонні слушно вважали, що лише інтегрований потужний Захід буде спроможний
достатньою мірою тиснути на СРСР, аби домогтися від нього вирішальних поступок
у питанні німецького об’єднання. Завдяки такій послідовній позиції вже через
десять років після капітуляції ФРН відновила власні збройні сили - бундесвер, а
ще через десять років мала наймогутнішу у Західній Європі армію. Водночас у
Бонні, починаючи з кінця 60-х рр. розуміли, що проблеми Німеччини та Європи
неможливо вирішити в умовах домінування клімату “холодної війни”. Вихід з цього
глухого історичного кута можна було знайти лише на засадах визнання реальності
існування поділеної Німеччини.
На території двох німецьких держав були сконцентровані наймогутніші військові
контингенти НАТО та Організації Варшавського договору, тож “німецько-німецькі”
відносини були своєрідним барометром стану міжнародного клімату. Для ФРН
політика на Заході було європейською, а на Сході національною. Зокрема, радник
канцлера В.Брандта з питань зовнішньої політики Егон Бар пов’язує історію
“нової східної політики” ФРН з часом між побудовою Берлінського муру 13 серпня
1961 р. та його падінням 9 листопада 1989 року7 [76 Bahr Egon. Der deutsche
Weg. Selbstverstдndlich und Normal. – Mьnchen: Blessing Verlag, 2003. –
s.11.]6. Перші кроки “нової східної політики” були зроблені ще на останньому
етапі першої в історії ФРН “великої коаліції” християнських демократів і
соціал-демократів.
6 грудня 1968 р. між ФРН та НДР була підписана угода про внутрішню німецьку
торгівлю. Її важливою складовою було положення про “свінг”, тобто вільний щодо
використання щорічний безвідсотковий кредит у декілька сотень мільйонів
західнонімецьких марок, який давав НДР солідну економію валюти. Внаслідок цього
Німецька Демократична Республіка стала на шлях поступового посилення своєї
економічної, а незабаром і боргової залежності від ФРН. Слідом за економічним
порозумінням настав час для нормалізації політичного діалогу. Місце “доктрини
Хальштейна” у “німецько-німецьких” відносинах зайняла “доктрина Брандта”, яка
закликала перш ніж поетапно змінювати становище, вимушено визнати статус-кво
двох німецьких держав. Адже, в Бонні слушно вважали, що чим більш прозорим буде
кордон між НДР і ФРН, тим більше можливостей виникатиме для об’єднання нації в
майбутньому.
Ці тенденції не викликали занепокоєння в НДР, яка маючи сталі “страхо
- Київ+380960830922