РОЗДІЛ 2
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
2.1. Поняття й основні теорії місцевого самоврядування
Проголошення незалежності України сприяло активізації процесу демократизації
суспільства й держави, пошукам такої організації публічної влади, яка
відповідала б європейським стандартам і була спрямована на забезпечення прав і
свобод людини. Важливим складником цього процесу є побудова оптимальної системи
місцевого самоврядування, яка в сучасному світі сприймається як єдино можлива
демократична й раціональна модель влади на місцях. Дослідження інституту
місцевого самоврядування варто розпочинати, насамперед, з аналізу його поняття.
У науковій літературі радянської доби широко досліджувалося самоврядування (а)
національне, (б) професійне, (в) громадське, (г) як форма державної влади на
рівні адміністративно-територіальних одиниць. У найбільш загальному виді під
цим терміном розуміють відносно автономне функціонування певного колективу
(організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям його членами норм
і рішень, що стосуються його життєдіяльності, а також відсутністю в колективі
розриву між суб’єктом та об’єктом управління [87, с. 5].
Більш детальне визначення пропонує В.Д. Ткаченко, на думку якого
“самоврядування – це спосіб соціального управління загальними справами певної
спільноти (утворення) людей, який ґрунтується на їх сумісній діяльності з
прийняття рішень та їх здійснення”. При цьому йому притаманні такі риси, як-то:
1) наявність соціального управління; 2) належність повноти всієї влади певній
спільноті (колективу) людей, члени якої визнають владу тільки власного
об’єднання (тут має місце єдність, збіг суб’єкта й об’єкта управління); 3)
саморегуляція, яка виявляється в тому, що всі члени об’єднання спільно
виробляють загальні рішення (правила поведінки) – статути, положення,
інструкції; 4) самоорганізація – проведення організаційних заходів з метою
задоволення й захисту спільних інтересів; 5) здійснення влади безпосередньо
об’єднаними суб’єктами або через засновані ними органи; 6) спільна діяльність
по реалізації прийнятих рішень” [346, с. 79].
Самоврядування в межах адміністративно-територіальних одиниць, тобто
організованим за територіальною ознакою, як правило, називають місцевим.
Місцеве самоврядування – це багатогранне, комплексне політико-правове явище,
науковий потенціал якого розкривається в сукупності теоретичних конструкцій,
базових юридичних понять і категорій, що сприяють оформленню відповідних теорій
місцевого самоврядування. Останнім часом поряд з нормативним підходом щодо
дослідження сутності місцевого самоврядування значного розвитку отримали
соціологічний, системний, аксіологічний, гносеологічний, функціональний та ін.
Плюралізм стосовно розуміння цього соціального явища зумовлено тим, що воно
тісно пов’язано з іншими – державою, політикою, економікою, культурою,
психологією, ментальністю [376, с. 51].
В Україні місцеве самоврядування визнається й гарантується на конституційному
рівні. Аналіз конституційних норм, на наш погляд, дозволяє зробити висновок, що
місцеве самоврядування треба розглядати як (а) один із фундаментальних
принципів конституційного ладу, (б) одну з форм народовладдя, (в) специфічну
підсистему публічної влади, (г) форму залучення громадян до участі у вирішенні
питань місцевого значення, (д) право, (е) системну організацію, (є) різновид
суспільного управління.
1. Визнаючи місцеве самоврядування одним з принципів конституційного ладу,
сутність якого полягає передовсім у забезпеченні прав та свобод людини і
громадянина, Основний Закон гарантує сталий розвиток цього інституту. У ст. 2
Європейської хартії про місцеве самоврядування зазначається, що принцип
місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві і, по
можливості, в конституції країни [81, с. 11]. Його визнання й гарантування
виявляється в тому, що Конституція України встановлює межі для законодавця:
визначає параметри для подальшого нормативного регулювання й унеможливлює
необґрунтоване втручання держави у сферу компетенції місцевого самоврядування.
З огляду на важливість цього інституту для становлення й розвитку
громадянського суспільства порядок визначення його засад віднесено ст. 92
Конституцією України до виключної сфери законодавчого регулювання.
Місцеве самоврядування, як підгрунтя конституційного ладу країни, сприймається
більшістю вчених-правників, однак нормативного закріплення цього положення в
українському законодавстві немає. Для порівняння: у ст. 1 Федерального закону
«Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській
Федерації» від 06 жовтня 2003 р. закріплено, що місцеве самоврядування, будучи
формою здійснення народом влади, становить одну з основ конституційного ладу
[229]. Розвиток місцевого самоврядування європейським співтовариством
розглядається як суттєвий внесок у побудову суспільств, що ґрунтуються на
принципах демократії й децентралізації.
2. Як форма народовладдя місцеве самоврядування отримало своє закріплення в ст.
5 Конституції України, згідно з якою саме народ має виключне право визначати і
змінювати конституційний лад, яке не може бути узурповано державою, її органами
й посадовими особами. Самоврядування, на думку Ю. О. Тихомирова – це основний
спосіб здійснення народовладдя, насамперед у масштабах суспільства, втілення
інтересів народу та інших соціальних спільнот [341, с. 26]. Місцеве
самоврядування зумовлюється об’єктивною заінтересованістю груп людей, людських
колективів, об’єднаних за територіальною ознак
- Київ+380960830922