РОЗДІЛ 2
ТЕРИТОРІЯ ТА НАСЕЛЕННЯ КРАЮ
2.1. Формування і розвиток адміністративно-територіальної та
церковно-адміністративної структури Буковини як історико-географічної і
автономної цілісності
Перші писемні відомості про появу окремих адміністративних утворень на
території, за якою в пізнішій історичній традиції у зв’язку з наявністю великих
масивів букових лісів закріпилась назва “Буковина”, сягають XIV ст. Їх
виникнення пов’язане з низкою військово-політичних подій, що відбулися в цей
період у Східно-Карпатському регіоні.
Однією із них було виникнення на східних схилах Карпатських гір, в долині р.
Молдови, волоського політичного утворення. У 40-х роках XIV ст. воно помітно
відокремилося від Галицько-Волинської Русі, хоча в церковно-релігійному плані
за давньою традицією зберігало єдність з Галицькою православною митрополією.
Варто зауважити, що з послабленням політичних зв’язків із Галицькою землею в
регіоні зросло політичне та військове домінування мараморошських воєвод і
“кнезів”, а також угорців, що прагнули заволодіти цими територіями [301, c.
182-183].
Успішні походи польсько-угорських військ на Галицько-Волинську Русь в 1340 –
1341 рр. дали королю Угорщини Людовіку (Лайошу) Анжуйському сприятливу нагоду
для наступу на території, розташовані на південний схід від Карпат. Приводом до
походу стала мученицька смерть двох ченців-францисканців у Сіреті (1340 р.). У
1343 р. угорці продовжили воєнну кампанію проти татар та їхніх союзників на
південнокарпатських землях. Перші зіткнення виявилися безрезультативними для
королівських військ. Відновивши наступ на території східніше Карпат у 1345 –
1346 рр., угорці досягли успіху, відтіснивши татарів до устя Дністра та Дунаю
[394, с. 79-82]. На відвойованих землях вони відновили у 1347 р. католицьке
єпископство в Мілкові. У 1347 – 1349 рр. Угорське королівство поширило свою
владу й на воєводат у долині Молдови, створивши там до моменту анексії поляками
Галицько-Волинської землі оборонну “марку” на чолі з королівським намісником
воєводою Драгошем із Чулешті.
У цей же період сусідній воєводат Марамуреш охопили хвилювання волоського
населення, спровоковані наступом угорського короля Людовіка Анжуйського на
традиційні форми місцевої автономії. Противники політики Анжуйської династії,
об’єднані під проводом воєводи Богдана з Кухи, виступили проти вірних королеві
представників роду Драгоша. У 1349 р. Богдан конфіскував мараморошські
володіння Драгошидів. З метою відновлення порядку Людовік надав Драгошеві
підтримку, і той подолав виступ. У 1359 р. Драгош, діючи від імені короля,
придушив повстання в “землі Молдові”, і знов підпорядкував воєводат в долині
Молдови Анжуйському королівському дому [301, c. 183-184; 387, c. 310].
Цього ж року польський король Казимір ІІІ, зі свого боку, зробив спробу
встановити свій сюзеренітет над Східно-Карпатським регіоном [301, c. 184].
Однак в букових лісах поблизу Шипинців польські війська зазнали поразки. Відбив
польське вторгнення “за допомогою угорців” воєвода Петро [272, c. 29-30], що
стояв на чолі одного із територіальних утворень регіону – “Шипинської землі”
[279, с. 32-33; 387, c. 311].
Тим часом в Марамуреші спалахнуло нове повстання проти угорського короля та
вірних йому Драгошидів. Виступ очолив Богдан з Кухи, якого Людовік Анжуйський
називає “відомим зрадником”. Зазнавши невдачі під час чергової спроби
звільнитися від угорської зверхності в Марамуреші, він разом зі своїми
прихильниками перейшов через гори у Молдавію, де у 1365 р. підняв потужне
повстання проти короля. Усунувши від влади за підтримки місцевого населення
воєводу Балка, сина Саса та наступника Драгоша, Богдан зумів перетворити
військову марку на самостійну державу, ставши її володарем [301, c. 184, 186;
387, c. 311-313]. Наступник Богдана воєвода Лацку (бл. 1369 – 1377 рр.), що,
заручившись підтримкою Польщі проти Угорщини, прийняв католицтво і заснував у
своїй столиці Сірет католицьке єпископство, був пожалуваний папою римським
титулом “герцога молдавського, областей або нації Валахії”. Це посприяло
зміцненню міжнародного авторитету Молдавської землі [387, c. 317-318; 301, c.
182-183].
Перетворення Молдови на самостійну державу ненадовго перервалось після
встановлення угорського панування в Галицькій землі (з кінця 1378 – 1387 рр.),
коли воєводство повернулося під сюзеренітет Анжуйського королівського дому.
Проте у 1387 р. воєвода Молдови Петру І Мушат (1375 – 1391 рр.) розірвав
стосунки з Угорщиною і став васалом Польщі, склавши формальну присягу
польському королю у Львові [417, с. 423-424; 301, c. 186-187; 387, c. 347-348].
Водночас він розпочав переговори з Константинопольським патріархатом про
створення в столиці Молдови Сучаві автономної православної митрополичої
кафедри, однак внаслідок конфлікту зі вселенським патріархом через зміну
обставин в Константинополі молдавська церковна ієрархія отримала канонічне
визнання дещо пізніше, у 1401 р., за володарювання Олександра Доброго (1400 –
1432 рр.) [398, c. 252-253].
В іноземних історичних джерелах тієї доби молдавські землі фігурували під
назвою Valachia Minor (“Мала Валахія”), або Богданія. Так, наприклад, учасник
військової виправи короля Сигізмунда проти турків у 1396 р. баварський рицар
Йоган Шільтбергер, розповідаючи про своє повернення з полону, зазначає, що він
“досяг одного міста, названого Сучава, яке є фортецею і столицею Малої Валахії”
[171, c. 31]. Бургундський лицар Гільбер де Ланноа, який у 1421 р., прямуючи з
дипломатичним дорученням від герцога Бургундії та польського короля до
турецького султана, побував у Молдавії, теж повідо
- Київ+380960830922