РОЗДІЛ 2
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПРІОРИТЕТІВ ЯПОНІЇ
2.1. Політико-економічне підґрунтя політики Японії щодо країн субрегіону
Південно-Східна Азія традиційно займає одне з перших місць у сфері економічних та політичних інтересів Японії. Головним напрямком японської політики тут є розширення і поглиблення всього комплексу зв'язків на дво- та багатосторонній (реґіональній) основі з огляду на активну участь усіх країн субрегіону в Асоціації Південно-Східної Азії (АСЕАН). Метою політики Японії в цьому районі світу є створення врешті-решт такої системи відносин, яка б забезпечила їй роль економічного та політичного лідера, що в свою чергу, має принципове значення для розвитку всієї азійської політики Токіо.
Дії Японії в цьому районі земної півкулі різко відрізняються від її дій на інших напрямках її зовнішньої політики. Якщо у відносинах з США офіційний Токіо вимушений поводити себе як молодший партнер, на Близькому Сході - лавірувати, в Африці та Латинській Америці - вичікувати та готуватися до активізації своїх дій, щодо Китаю - відчувати синдром "любові та ненависті", то в Південно-Східній Азії він демонструє, за виразом відомого радянського японознавця Р.Ш.-А. Алієва, приклад "неоколоніалістської домінації" [88,c.256]. На нашу думку, з Р.Ш.-А. Алієвим можна погодитися лише частково, оскільки країни АСЕАН не відчувають суттєвого тиску в галузі політики і безпеки з боку Японії, а, навпаки, Токіо потребує політичної підтримки країн АСЕАН для виходу на міжнародну арену, розглядаючи Асоціацію в якості трампліну для поширення свого впливу. Отже, як уявляється, аналіз дій Японії в цьому субрегіоні дає підстави охарактеризувати її політику щодо країн АСЕАН як економічне домінування та послідовне налагодження взаємодії в галузі безпеки з країнами-членами Асоціації з метою заручитися їх підтримкою у справі утвердження політичного лідерства Токіо в Азії.
Японія відіграє активну роль в Південно-Східній Азії з кінця XIX століття. На початок XX століття вона мала сталі торговельні зв'язки з багатьма країнами цього субрегіону, а в подальшому саме вони стали об'єктами японської колоніальної експансії. Спроби Токіо створити під своєю егідою "автаркічну східноазійську економічну систему" або "велику східноазійську сферу співпроцвітання" зустріли активний опір з боку інших провідних держав світу, насамперед США. Протиборство за сфери впливу призвело до загострення японо-американських протиріч, а в 1941 році - до воєнного зіткнення.
Поразка японського мілітаризму в другій світовій війні, коли спочатку під приводом створення "великої сфери співпроцвітання в Східній Азії" Японія зуміла захопити величезну територію з населенням понад 130 млн. чол., а потім втратила її, аж ніяк не збентежила нове покоління японських керівників. І хоча до кінця 1960-років відносини Японії з країнами субрегіону були відносно помірними як за своїми масштабами, так і за своїм змістом, проте офіційний Токіо не відмовлявся від планів з часом отримати широкий доступ до джерел сировини в цьому районі, домогтися тут свого переважаючого економічного, а якщо вдасться, то і військово-політичного впливу. При цьому сприятливим чинником для Японії було те, що уряди країн АСЕАН наприкінці 1970-х років були вимушені переглянути своє ставлення до Японії. Це було спричинено зміною ролі США в субрегіоні, які домінували в Південно-Східній Азії з часів другої світової війни. Спочатку в 1969 році президент Р. Ніксон проголошує Гуамську доктрину, відповідно до якої, крім надання військової допомоги у разі ядерної загрози, США очікували, що азійські країни самі відповідатимуть за забезпечення власної безпеки. Потім нищівна поразка американських військ у В'єтнамі, й нарешті відмова США втрутитися в конфлікт у Камбоджі в 1979 році стали підґрунтям для того, щоб асеанівці дійшли висновку, що не можна покладатися на американців у вирішенні своїх проблем. Таке розуміння було поглиблене скороченням рівнів американської допомоги країнам субрегіону.
Оскільки Великобританія поступово "залишала" Південно-Східну Азію, а політика США скомпрометувала себе, реґіональне співробітництво Японії з країнами Південно-Східної Азії мало перспективи. Отже, на кінець 1960-х років такі великі держави, як США та Великобританія, поступово змінювали акценти у своїй зовнішній політиці, і країни Південно-Східної Азії вже не грали, як раніше, "першу скрипку" в їхній азійській політиці. Це було викликано, перш за все, відходом Вашингтону від позиції гаранта безпеки (при чому в усіх вимірах) країн субрегіону, а, по-друге, гостротою та актуальністю як для Вашингтона, так і для Лондона подій на Близькому Сході. За таких умов Японія, зі своїм значним економічним потенціалом, мала шанси зайняти свою "нішу" в субрегіоні та стати його, принаймні, економічним та політичним лідером. Стосовно військового компоненту японо-асеанівської співпраці слід зауважити, що позиції Токіо були надто слабкі, що пояснювалося морально-психологічним тягарем, що залишився у пам'яті населення країн Південно-Східної Азії з епохи "великої сфери співпроцвітання в Східній Азії". Тому, формально, в 1960-рокі Японія обмежила сферу своєї зацікавленості в країнах АСЕАН суто економічними інтересами, проголосивши свій зовнішньополітичний курс "вільним від ідеології" (сейкі бунрі), принагідно співпрацюючи з представниками країн Південно-Східної Азії у політичних питаннях. На нашу думку, саме такий курс Токіо був єдино можливим за обставин середини та кінця 1970-х років з огляду на цілковите домінування США у вирішенні військо-політичних питань в Південно-Східній Азії в зазначений період.
В 1970-і роки японські монополії шляхом успішної торговельної політики зуміли укорінитися на ринках усіх країн АСЕАН. Економічний наступ виявився навіть більш ефективним, ніж військовий. Японія стала головним експортером та імпортером країн Асоціації. Її частка в асеанівській загальній торгівлі в 1979 році складала в середньому 25,8%, причому частка США - 16,4%, ЄЕС - 11,6% [135,
- Киев+380960830922