Населення степів Північного Причорномор'я VI - початку VIII ст.

РОЗДІЛ 2
Степове Північне Причорномор’я у VI – першій половині VII ст.
2.1. Етно-політична ситуація у Північному Причорномор’ї кінця V – першої
половини VII ст. за даними писемних джерел
Найдокладніший огляд писемних джерел та історичної літератури, присвяченої
етно-політичній історії номадів північнопричорноморських степів VI-VII ст.
здійснено у працях М.І.Артамонова [40] та А.П.Новосельцева [346]. Авторитет цих
книг у вітчизняній науці настільки беззаперечний, що навіть один з найкрупніших
фахівців-номадистів сучасності – С.О.Плетньова – відсилає своїх читачів до них,
як до праць, які вирішили чи не всі питання аналізу писемних джерел з нашої
теми [387, с.5]. Між тим, її перший відгук на книгу М.І.Артамонова [377] містив
зауваження, яке варто навести повністю: «Післягунська епоха ... довгий час
залишалася найбільш темним і слабко вив­ченим періодом в історії півдня й
південного сходу нашої країни. Розрізнені й короткі згадки, розкидані у працях
західних і східних письменників того часу, й їх інтерпретація викликали палкі
суперечки істориків ХІХ ст. і наших днів. Особливо ускладнюється робота над
джерелами тому, що написані вони на різ­них мовах: грецькій, латинській,
єврейській, арабській, вірменській, грузин­ській і китайській. Природньо, що
немає жодного історика, який би міг кори­с­ту­ватися усіма доступними джерелами
в оригіналах. А переклади на російську чи будь-яку іншу загальнодоступну
європейську мову також супроводжували­ся і супроводжуються дискусіями й
постійно піддаються критиці та виправле­н­ням. У зв’язку з цим перед істориком
постійно стоїть дилема – можна чи ні користуватися існуючими нині перекладами
при аналізі історичної ситуації в ту чи іншу цікаву для нього епоху. Будь-яке
дослідження, в якому широко використовуються перекладені писемні джерела,
завжди зустрічаються різкою критикою лінгвістів – спеціалістів з якої-небудь
однієї або кількох згаданих мов. Причому, як правило, основним аргументом цієї
критики є категорична заява, що всі існуючі до цього часу переклади безнадійно
застаріли і тому дуже спотворюють справжній зміст розповіді” [377, с.279].
Дійсно, будь-яка неточність у перекладі може спровокувати серйозні помилки при
історичному аналізі, відмінності ж у трактуванні “темних місць” джерел були, є
і будуть завжди залишатися причиною паралельного існування кількох
альтернативних історичних схем. Чи можна взагалі в таких умовах проводити
порівняльний історичний аналіз різних писемних джерел? Можна погодитися з
С.О.Плетньовою, що так, оскільки чекання “остаточно вірних” перекладів дійсно
просто зупинило б розвиток науки [377, с.280]. Втім, потрібно чітко
усвідомлювати, що переклад джерела, яким ми користуємося, є не джерелом, а лише
інтерпретацією тексту джерела, виконаною його перекладачем. Ліквідація
суб’єктивності перекладу досягається виключно методом “надточного читання”
джерела, буквальним не лише по відношенню до змісту, а й до граматичної та
синтаксичної побудови тексту [89]. У дисертації цей метод застосований для
кількох грецьких та латинських текстів, існуючі переклади яких не можна визнати
задовільними при надзвичайній принциповості інформації, решту ж писемних
джерел, на жаль, ми змушені аналізувати в традиційних перекладах, враховуючи
висловлені вище застереження.
Кінець гунського періоду. Для Північного Причорномор’я друга половина V ст.
традиційно асоціюється з періодом занепаду гунського об’єднання. Однак, якщо
для Панонії кінцем припинення гунського панування є 454 р., то у Причорномор’ї,
куди гуни відступили після поразки при Недао, а потім і у 467 р., “гунський
період” так швидко не завершився. Інформації про долю гунських племен писемні
джерела не дають, що й є причиною існуючих в літературі розбіжностей у
датуванні верхньої хронологічної межі періоду.
На наш погляд, допомогти у даному питанні можуть археологічні пам’ятки
гунського часу, які на сьогодні можна вважати вже непогано вивченими [188;
672]. Археологічні матеріали ілюструють картину масштабного відтоку на схід
гунських племен після поразок 454 р. та 467 р. [233, с.27-46]. Гуни та
підвладні їм племена приносять з Подунав’я у Східну Європу специфічний комплекс
матеріальної культури: речі, прикрашені перегородча­тою інкрустацією або
інкрустацією камінням у напаяних гніздах, але без до­дат­кового навантаження
композиції трикутниками зерні; специфічний збру­й­ний набір та прикраси сідла;
особливий тип казанів. Цей набір з’являється скрізь, куди проникають гуни на
зворотному шляху з Панонії. Окрім аргумен­тованого нами відтоку частини гунів у
Середнє Поволжя [233, с.35-41, 45-46], поява груп гунів фіксується знахідками
імітацій та окремих оригіналь­них речей гунської культури на Північному Кавказі
[3, рис.19, 9; рис.20, 2-9, 15, 18; рис.21, 2; рис.22, 6, 9-12, 22; рис.25, 2,
8; рис.32, 1; рис.44, 18; рис.57], а також, що особливо цікаво, у Східному
Приараллі. Поява в джетиасарських по­хованнях грубих імітацій європейських
пряжок з довгими язичками, з інкрусто­ваним щитком та підтрикутним з круглими
виступами щитком, інкрустованих фібул і керамічних імітацій гунських казанів
[283, рис.65, 6, 8, 9; рис.123, 1-24; рис.124, 1-15; рис.125, 1-8; рис.126,
1-8; рис.140, 6-10] вка­зує на те, що зворотна міграція гунів на схід досягла і
цього регіону. Гіпотеза про зворотну міграцію гунів в Азію, звичайно, далеко не
нова, вона фактично була основною у дореволюційній історіографії, і зараз вже
навіть важко з’ясувати її авторство: принаймні, вона фігурує навіть у
петербурзьких лекціях М.В.Гоголя 1834 р. [128, с.26].
Верхня межа перебування гунів у Північному Причорномор’ї археологічно
обмежуєть­ся поча