РОЗДІЛ 2
Індивідуальні образні системи лірики О. Олеся, П.Г. Тичини, М.Т. Рильського
1896-1929 рр.
2.1. Наскрізні образи поетичного світу О. Олеся 1896-1929 рр.
Як засвідчують результати комп’ютерної обробки лексики поезій О. Олеся,
найбільшу частотність серед субстантивів ідіолекту митця мають слова серце (498
реалізацій), сонце (422), пісня (408), земля (391), квітка (370), сльоза (356),
рука (323), душа (322), кров (308), ніч (303).
Значення іменника серце, який функціонує в поетичних текстах, тлумачиться таким
чином: “Орган людини як символ зосередження почуттів, настроїв, переживань і т.
ін.” [132: ІХ, 142]. Суб’єктний образ серця з такою семантикою реалізується у
формі координації означеної лексеми з дієсловами різних семантичних полів:
1) Вираження емоцій та почуттів: “Її серце ридало…” (456) (в дужках тут і далі
вказано сторінку книги, де знаходиться цитований контекст); “І серце у грудях
всміхнеться неначе…” (568); “Плаче серце!..” (570); “Плаче день і серце плаче,
Ниє в грудях, мов в тюрмі…” (142); “Хай в людях серце заридає…” (234); “… В
мене серце не заб’ється, І тільки сухо засміється…” (688); “Як серце б’ється і
радіє!..” (720); “Серце… Плаче, всміхається, В небо зривається, з небом
зливається…” (733). Метафори серце радіє і серце плаче трактуються Словником
української мови як усталені вирази [132: ІХ, 147-148].
2) Сприймання навколишньої дійсності: “О, невтішніш заплач, на всю ніч заридай,
Щоб тебе моє серце почуло…” (703); “Серце оглухло моє…” (797). Останній
фрагмент являє собою формально суб’єктний і семантично імпліцитно активний
образ.
3) Мовлення (в широкому розумінні): “О! Не журись через край.. Ще на життя не
світало. Другому зіркою сяй!” – Так її серце казало…” (456); “Серце пита мене…
як йому жить?” (577); “… Не вмерли його ще пісні, Бо пісні його серце співало…”
(424).
4) Перебування в певному стані. Описуваний матеріал дозволяє у межах цієї
тематичної групи виділити мікрополе предикатів, які зазвичай координуються з
суб’єктами лексико-семантичного ряду “квіти, рослини”: “Коли б ти знала, Як
квітне серце, як люблю…” (299); “Серце в’яне…” (574); “…Серце то зомліє, то
дивним цвітом розцвіте…” (621); “І казав нарцис троянді: “О, трояндо, пишна
квітко! Глянь, як в мене серце в’яне…” (582). Останній приклад являє собою
контамінацію двох видів метафори приписування: серцю приписується можливість
в’янути, а квітці приписується наявність серця. Слід сказати, що поетична
парадигма “серце – предмет рослинного світу” є досить поширеною для лірики
взагалі. Предикати квітнути, в’янути Н.Д. Арутюнова включає до складу таких,
які мають “найбільші метафоричні потенції” [7: 336] (Пор. також популярні в
поетичній практиці парадигми “душа – квітка”, “квіти – радість”).
До семантичного поля “перебування в певному стані” належать і дієслова спати,
дрімати, горіти, палати, які досить часто виступають організуючими компонентами
так званих предикатних метафор [7: 336] у О. Олеся: “…серце стомлене дріма”
(608); “мертве серце міцно спить…” (675) (наявність метафоричного епітета
мертве дозволяє в цьому разі говорити про контамінацію значень суб’єктного та
імпліцитно активного образу); “Пити так пити до дна”, – Так її серце горіло”
(456); “…серце…палає в любові…” (199) тощо. Троп серце спить є поетичним
стандартом, який фіксується тлумачним словником української мови [див. 132: ІХ,
474]. Метафора серце горить (палає) також є стертою, подібні образи були
характерними ще для поезії першої чверті ХІХ ст. [див. 43: 213-214].
Характерною рисою лірики О. Олеся є психологічний паралелізм, який знайшов
відображення і в тропеїчних контекстах зі структурним елементом серце: “Як
сонце, світе моє серце…” (784), дієслово світити, що є предикатом метафори,
також входить до складу тематичної групи “перебування в певному стані”.
У деяких текстах поет використовує метафоричні ланцюжки, твірними компонентами
яких виступають дієслова означеного семантичного ряду: “Проснулось серце! То
зомліє, То дивним цвітом розцвіте, То втоне в сяєві надії, То в хвилі розпачу
впаде” (621). Відзначимо, що вірш, фрагмент із якого було процитовано, має таке
закінчення: “Проснулось сонце… Тоне, мліє, Умре і знову ожива. І для пісень
журби й надії Людські пригадує слова” (622). Це ще один приклад психологічного
паралелізму.
Межі тематичних груп, у які об’єднані дієслова, що координуються з лексемою
серце, не є чіткими, тому припускається можливість належності одного й того ж
дієслова до різних семантичних полів.
Тропеїчні предикативні центри можуть бути організовані і без участі дієслів:
“Серце – море” (582). Метафори цього типу О. Олесь використовує нечасто.
Перехідними, з формальної точки зору, між суб’єктними й об’єктними образами є
імпліцитно активні стилеми. Найбільш поширеним способом вираження таких образів
є генітивні метафори. Для поетики О. Олеся характерним є використання різних
форм семантично близьких метафор приписування: серце співає – спів серця (“За
ревами громів не чуть нам співу серця” (290); серце плаче – слізоньки серця (“В
зиму морозную сльози складав я, Тихії слізоньки серця мого…” (577) тощо.
Ще одною формою вираження імпліцитно активного образу є звертальні конструкції,
що знов-таки мають семантичне співвідношення з тропеїчними структурами, які
являють собою дієслівні метафори. Пор. серце плаче – “Плач, моє серце, а я
понижу Всі сльози твої, як перлини…” (407); “Не плач, моє серце…” (423). Факт
звертання ліричного героя до серця надає стилемі й сему об’єктності.
Модель, за якою створюється об’єктний образ серця, “серце – об’єкт впливу
зовнішніх дій, подій, обставин, реалій тощо”, є досить популярною в ліриці
О. Олеся цього періоду. Загальне значення таких стилем
- Киев+380960830922