РОЗДІЛ 2
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ
МОРАЛЬНО-ЦІННІСНОГО ВІДНОШЕННЯ ДО ПРИРОДИ
У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
2.1. Особливості світоглядних настанов стосовно природи
Аналіз особливостей формування тих або інших ціннісних орієнтацій стосовно
природного оточення в сучасному західному суспільстві, насамперед, припускає
дослідження світоглядних передумов їхнього виникнення. Домінантною
характеристикою західної культури є визнання амбівалентності “Я” і “Світу”,
“Духа” і “Природи”. Одночасно, в ній присутні протилежні тенденції - прагнення
до зняття цих протиріч шляхом звернення до ідеалів єдності або гармонії зі
світом. Сутичка зазначених напрямків етичної рефлексії створює конфліктну
ситуацію й обумовлює пошук шляхів виходу з неї.
Незважаючи на смислову близькість понять єдності і гармонії, методологічно їх
слід розглядати як протилежно орієнтовані. Ідеали гармонії спрямовані на
розкриття людських якостей, що мисляться як розмірні, співзвучні світовому
цілому. Ідеали єдності відбивають прагнення перебороти конфліктне буття
культурної людини шляхом його “зняття”, розчинення в природному бутті. Крім
цього, якщо ідеали гармонії характеризують свідомий вибір індивідуума, то
ідеали єдності найчастіше мають несвідому архетипічну природу і не можуть бути
раціонально обгрунтовані.
Ідеали єдності і гармонії з природою, незалежно від того, який зміст в них
вкладається, грунтуються на двох кардинально відмінних одна від одної
світоглядних позиціях. Ідеал єдності орієнтований на встановлення стійких
несуперечливих зв'язків із природою. За своєю структурою він тяжіє до
синкретичного світосприйняття й, у цілому, виражає фундаментальні архетипічні
образи міфології і релігії - образи “раю” і “повернення” до первинного
“безгріховного” стану. На відміну від нього, ідеал гармонії включає образ
світу, розбитого на “людські” і “не-людські” сфери, у якому наявне їхнє
протиставлення або певне “протиріччя” між ними. Останнє, проте ж, є передумовою
розвитку відносин із “не-людським” світом, можливістю для його “гармонізації”,
упорядкування, співзвуччя, ладу зі світом людини.
Спрямованість на ідеал єдності є свідченням незадоволеності людиною своїм
існуванням і бажанням сховатися, увійти у сакралізовану цілісність зі світом.
Зокрема, М.Еліаде вказує на чисельність вірувань, в яких міститься потяг до
об'єднання протилежностей, що відбивають ностальгію “по втраченому раю”, “по
парадоксальному стану, в якому протилежності співіснують” [276, с. 193-194]. У
свою чергу, М.Аркад'єв оцінює ідеал єдності як “фундаментальну ностальгію”,
трансформовану “у міфологію “золотого віку” (“загубленого раю”), загальну
практично всім міфологічним системам” [11, с. 79].
Ідеал гармонії має інші світоглядні засади. Тут прагнення до гармонізації
відношень із природою викликано не просто почуттям “розірваності” із природним
існуванням, а зумовлено переживанням непереборності самого цього конфлікту. Як
відзначає О.Лосєв, гармонія “припускає не тільки наявність цілого, але і його
роздільність, і протилежні елементи на фоні об'єднуючої їх цілісності” [139, c.
386]. Дихотомія між “природним” і “людським”, від якої відштовхується
свідомість, орієнтована на ідеал “гармонії” із природою, базується на уявленні
про не(поза)природність походження людини, коли, як висловився В.Мільдон,
природне в неї – “перешкода людському, але перешкода вічна: звільнившись від
неї, вона звільняється від себе” [154, с. 66]. Тому головним завданням етики,
спрямованої на регуляцію відносин із природою, стає знаходження основ
узгодження цілей людського розвитку й еволюції природного світу, що найчастіше
приймає форму “олюднення” світу тим або іншим способом.
Жорстке розмежування природного і людського, характерне для ціннісних мотивацій
західного суспільства, перешкоджає реалізацію ідеалів гармонії й єдності з
природою. Культура, “вихована” на цінностях християнства, для котрого самий
факт людського існування є “викликом” таким “принципам” природного буття як
тимчасовість, смертність, причинність, фокусує етичні проблеми лише навколо
людини та її месіанського призначення - бути знаряддям загального визволення.
Тимчасове єднання людини і природи мислиться тільки за допомогою
антропоморфізації останньої, вишукування внутрішнього змісту природних
об'єктів, розглядання їх у якості суб'єктів життєвості. Така позиція знайшла
своє найбільш повне втілення в релігійному екзистенціалізмі (М.Бердяєв, М.
Бубер, К.Ясперс) і філософії космізму (В.Соловйов, М.Федоров, П.Флоренський).
Також вона продовжує впливати на ціннісні настанови тієї частини сучасного
західного суспільства, що зберігає зв'язок із символікою християнства та його
заповідей.
Гіпотеза про те, що конфлікт між “природним” і “людським” лежить в основі
взаємодії свідомості та несвідомого людини, була розвинута “філософією життя”,
зокрема А.Геленом, а також школами психоаналізу. Теза Ф.Ніцше про людину як про
несталу тварину, послужила відправною точкою для подібного бачення сутності
конфлікту з природою. Проте, за Ф.Ніцше, саме ця характеристика людини визначає
її здатність стати всім і вийти за власні межі [172]. Перетворитися у “сталу
тварину” означає отримати певну форму, “стадний тип” і втратити людську
особливість - потребу вічного становлення, у якому знімаються всі
протилежності.
А.Геленом продовжив цю думку, висунувши ідею, що людина має свободу волі тільки
завдяки її еволюційній відкритості, незакріпленні у тваринно-біологічній
організації. Культура та її атрибути відіграють роль чинників, які компенсують
біологічну недостатність людини [218, с. 119]. Світ ку
- Киев+380960830922