РОЗДІЛ 2
МЕТОДИ КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЇ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК
2.1. Формування системи технологічного трансферу в Україні
Розвиток відносин з приводу розробки та впровадження нових технологій вимагає застосування сучасних методів комерціалізації науково-технічних розробок, вибір яких залежить від економічних умов господарювання, особливостей національних інноваційних систем та техніко-економічних характеристик самої розробки.
Аналіз світового досвіду функціонування суб'єктів інноваційної діяльності дозволив згрупувати методи комерціалізації науково-технічних розробок у чотири основні види, які класифіковано за обсягом прав, що передаються покупцю та формою втілення нового знання, що є об'єктом комерціалізації. Власник науково-технічної розробки зазвичай отримує прибуток шляхом заснування власної венчурної фірми; продажу розробки через мережу агенцій технологічного трансферу; спільною реалізацією розробки за допомогою промислових підприємств, фінансових установ та консалтингових компаній; передачі прав розпорядження та користування розробкою - рис. 2.1.1.
Ступінь готовності розробки до промислового застосування в значній мірі обумовлює можливості та методи її комерціалізації. Проведене дослідження показало, що в ситуації, коли нова технологія знаходиться лише на стадії розробки концепції, автори віддають перевагу створенню внутрішнього венчура для доведення ідеї до останніх стадій інноваційного циклу. У випадку наявності діючого зразку та нестачі коштів для його впровадження, автори продають розробку через передачу патенту чи ліцензії. Із наближенням до кінцевих стадій інноваційного циклу власники розробки більше прагнуть до організації окремого підприємства для виготовлення готової інноваційної продукції.
Рисунок 2.1.1 Методи комерціалізації науково-технічних розробок
Перевага окремому методу комерціалізації надається також в залежності від країни, в якій здійснюється інноваційний процес. Так, у Японії винахідники переважно створюють внутрішні венчури, не залишаючи постійного місця роботи, у США розробники виявляють більшу ділову активність, що проявляється в організації незалежних інноваційних фірм, у країнах Європи нові розробки комерціалізуються переважно шляхом технологічного трансферу через розгалужену мережу спеціалізованих агенцій.
Технологічний трансфер (ТТ), у більшості випадків характеризується як передача прав володіння та розпорядження на об'єкти інтелектуальної власності. В економічній літературі використовується два терміни: трансфер - від лат. "transferre" (переносити, передавати) та трансферт - від фр. "transfert". Оскільки зазначені терміни характеризують одне явище і різняться лише мовними особливостями написання та вимови, у подальшому дослідженні буде використано термін "трансфер".
Фахівці центру "Фраунгофера", на чолі із М. Грюневальдом визначають ТТ як передачу технологічного ноу-хау від одного закладу до іншого і зазначають, що "...технологічний трансфер - сила і опора процвітання суспільства, яке базується на масовому промисловому виробництві, що забезпечене відповідним сервісом" [127, с.27]. В.І. Співак вважає, що технологічний трансфер - це передача науково-технічних знань та досвіду для надання науково-технічних послуг, застосування технологічних процесів, виготовлення продукції, при цьому фактом передачі вважається активне застосування технології для виробничих потреб [40, с.171]. В.П. Соловйов під технологічним трансфером розуміє достатньо широкий спектр як міждержавних, так і внутрішніх економічних відносин ринкового характеру. Зокрема, це може бути купівля-продаж патентів, ліцензій і ноу-хау, торгівля товарами, надання послуг типу інжиніринг, підготовка фахівців, у тому числі військових, за окремими спеціальностями з відповідним рівнем освіти [223, с.36]. Фонштейн Л. М. стверджує, що трансфер є рухом технології з використанням будь-яких інформаційних каналів від її індивідуального чи колективного носія до іншого [249, с.20].
Трактування технологічного трансферу різними дослідниками характеризується єдністю підходів до аналізу даного явища. Більшість визначень достатньо схожі та не суперечать один одному, проте для глибокого розкриття сутності даного явища у визначенні та аналізі технологічного трансферу обов'язково повинні розглядатись наступні елементи:
1) науково-технічні знання, що мають ознаки новизни чи унікальності та належать одному суб'єкту, або обмеженому колу власників;
2) наявність як мінімум двох сторін-контрагентів: розробник, або власник знань (дані суб'єкти можуть бути як об'єднані в одній особі, так і представлені різними сторонами) та реципієнт, що зацікавлений у отримані даних знань;
3) факт обміну науково-технічною інформацією, що полягає в отриманні реципієнтом знань у визначеній угодою та законодавством формі.
Головними передумовами процесу трансферу технологій є налагодженість інформаційних каналів, обізнаність та системна впорядкованість продуцентів та реципієнтів науково-технічної інформації.
Класифікація видів ТТ здійснюється на основі декількох критеріїв, серед яких можна виділити наступні:
Таблиця 2.1.1
Класифікація видів технологічного трансферу
Види технологічного трансферу1234за маштабом поширенняза характером відшкодування процесу обмінуза характером об'єкту обміну
(носія інформації)за розподілом етапів інноваційного циклу* міжнародний, міжрегіональний, регіональний
* міжгалузевий, внутрішньо-галузевий
* міжфірмовий, внутрішньо-фірмовий
* комерційний
* некомерційний* передача знань у вигляді інформації та навичок (патенти, ліцензії, ноу-хау)
* надання послуг у науково-технічній сфері
* передача уречевлених продуктів, створених на основі нових знань
* вертикальний
* горизонтальний
Найчастіше у дослідженнях ТТ використовується класифікація на основі 2-го та 3-го параметрів, зазначених у таблиці 2.1.1. Фон