РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ М.М. АРКАСА В УМОВАХ АКТИВІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В КІНЦІ XIX СТ.
2.1. Стан громадсько-політичної думки в Україні в кінці XIX - на початку XX ст.
У другій половині XIX ст. основна ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років, ставали ширші верстви суспільства, і особливо інтелігенція - його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.
У другій половині XIX ст. суспільний рух в Україні здебільшого мав культурно-освітній характер, оскільки, на думку його учасників, наближення до народу, його мови, поезії було водночас і поверненням до власної національної ідентичності [41, с. 236].
У 80-90-х рр. XIX ст. політичні та громадські рухи набули інтенсивного розвитку [198, с. 175]. На думку деяких фахівців, саме "наприкінці XIX ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольняються самою тільки культурницькою діяльністю, а хотіли б добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, йдучи власним шляхом, у рамках власних організацій" [198, с. 176]. Цілком закономірно, що суспільна думка цього часу не лише висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.
Саме в цих умовах значно змінився соціальний і якісний склад інтелігенції, відбувалося формування різночинної інтелігенції. На різночинському етапі визвольного руху наймасовішою течією суспільно-політичного руху було народництво. Народники вірили в самобутній шлях економічного й політичного розвитку Росії, вважали, що селянська община найближче стоїть до соціалізму. Незважаючи на те, що діяльність народників географічно значною мірою була пов'язана з Україною, у народницькому русі не можна виділити якоїсь більш-менш національнозабарвленої української лінії [41, с. 238].
Основною опорою народницького руху, поширеного в 60-80-х рр. XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних "буржуазних" ідей, звичаїв та порядків [41, с. 256].
У 1874 р. розпочалося масове "ходіння в народ" демократичної інтелігенції, й народницький рух охопив 37 губерній Європейської Росії [236, с. 152]. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж "ходіння в народ" не було даремним: жорсткі реалії життя підкоригували програмні настанови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: у Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Миколаєві [236, с. 152].
Наприкінці 70-х рр. народницький рух розколовся на дві течії - помірковану і радикальну [236, с. 152]. Уособленням поміркованої течії став "Чорний переділ" - народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народництво й проіснувала до 1917 р.) [236, с. 152].
Радикальний напрям представляла "Народна воля", яка робила ставку на терор [236, с. 154]. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки, з широким місцевим самоврядуванням, проголошенням права націй на самовизначення тощо. Народовольські організації існували в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах України [236, с. 154].
Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби. У 80-90-х рр. у Катеринославі, Києві, Одесі виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом [41, с. 256]. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х рр., коли після появи петербурзького "Союзу боротьби за визволення робітничого класу" аналогічні групи виникли у Києві, Миколаєві та інших містах [41, с. 256].
Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну арену на межі 70-80-х рр. [236, с. 154]. В Україні він формувався головним чином на основі земської ліберальної опозиції. Основними формами роботи лібералів було створення опозиційної преси. Ліберальний рух в Україні, на жаль, не міг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стала вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії.
Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства створюють у Петербурзі першу українську громаду - культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної осві