РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ АРТИЛЕРІЙСЬКИХ ПІДРОЗДІЛІВ ТА ЧАСТИН В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (березень 1917 - квітень 1918 рр.)
2.1. Зародження національної артилерії в процесі українізації російської армії
Українська революція 1917-1921 рр. - одна з найвизначніших подій в історії нашої Батьківщини. Вперше після доби Богдана Хмельницького український народ тоді відновив державність та зі зброєю в руках захищав її незалежність і соборність. Важливим фактором, який суттєво впливав на розвиток революційних процесів в Україні 1917 р. та здобуття незалежності, були мільйонні солдатські маси, що три роки несли на своїх плечах тягар світової війни й стали своєрідним каталізатором, за влучним висловом В.Голубка, як демократичного, так і національно-визвольного рухів [188. С.9].
Процес відновлення української державності під проводом Центральної Ради, відтак військового будівництва розпочався в екстремальних умовах воєнного часу, коли у Східній Галичині, Волині та Буковині точилися великі битви російської армії з австро-німецькими військами. Саме прикарпатськими землями проліг один із найчисленніших і боєздатних фронтів Російської імперії - Південно-Західний у складі 7, 8, 11-ї та Окремої армій, який станом на лютий 1917 р. мав 2281 тис. солдатів і офіцерів [2067. Оп.1, спр.3793, арк.9а]. Крім того, на півдні України розгорнуто Румунський фронт (4, 6, 9-та армії) та Чорноморський флот. Близько 400 тис. вояків знаходилися в тилових частинах і гарнізонах Наддніпрянщини. За підрахунками В.Голубка безпосередньо у фронтових арміях і на флоті, що вели бойові дії на території України 1917 р., перебувало 3839 тис. військовиків російської армії [188. С.24].
Безперечно, що після Лютневої революції солдатські маси не могли залишатися осторонь процесів демократизації суспільного життя в країні та піднесення національного руху, який особливо активно проявився на Наддніпрянщині. Це ще раз засвідчив Перший Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний 18 травня 1917 р. у Києві. Його 700 делегатів від усіх фронтів виявили велику зацікавленість процесом військового будівництва, творенням власної армії. Але якраз у цій галузі керівництво Центральної Ради виявило суттєве відставання від революційних настроїв солдатських мас, оскільки прагнуло лише автономії в рамках Російської Федерації і вважало зайвим творити власні збройні сили. "Не своєї армії нам треба, - проголошував В.Винниченко, - а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітарізму не було і не повинно бути" [98. 1917. 12 квітня].
Автономістам-соціалістам під проводом В.Винниченка і М.Грушевського протистояло опозиційне політичне крило на чолі з відомим державником-самостійником М.Міхновським, яке вимагало негайного проголошення незалежності України і створення власної регулярної армії для її оборони. З чималими труднощами керівництво Центральної Ради стримувало енергію учасників Першого всеукраїнського та інших регіональних військових з'їздів і спрямовувало український військовий рух в русло регульованої командуванням російської армії українізації її частин, тобто створення національних частин, але у складі війська Тимчасового уряду й під командуванням і контролем його генералів. До речі, російський генералітет восени 1917 р. досить активно сприяв цьому процесові, оскільки в період масового розкладу російської армії саме українізовані частини залишалися боєздатними. Командувач Румунського фронту генерал Д.Щербачов у ті дні писав головнокомандувачу російської армії генералові М.Духоніну, що необхідно всіляко сприяти зміцненню України, зокрема українізації армії, яка забезпечить стабільність і порядок на своїй території [56. С.82].
Отже, головним змістом першого етапу військового будівництва в Україні стала українізація частин російської армії, процес якої розгорнувся досить широко. Деякі історики, зокрема, З.Стефанів, вважають, що він охопив півтора мільйонів українських вояків, об'єднаних у полки, дивізії, корпуси [226. С.370].
За підрахунками молодого київського історика Я.Тинченка безпосередньо на фронтах російської армії було українізовано набагато менше - близько 140 тис., з них на Південно-Західному - близько 42 тис., Румунському - до 20 тис., решта на Північному фронті і в залогах українських міст [366. С.66]. Близькими до цих даних є підрахунки львів'янки Н.Барановської, яка вважає, що у жовтні 1917 р. у складі Південно-Західного і Румунського фронтів було українізовано повністю 42 і частково 11 полків, що всього мали 79 тис. вояків [170. С.16]. (Див. додаток А).
Важливим досягненням українізації стало формування 1-го Українського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П.Скоропадського. Як згадував генерал, він спочатку досить скептично віднісся до цього процесу, але за наказом командувача фронтом генерала Л.Корнілова змушений був першим в Україні українізувати свій корпус. Значну допомогу йому надали Я.Сафонов, Я.Гандзюк, інспектор артилерії корпусу генерал О.Акерман, полковник М.Капустянський, які згодом служили в українській армії [150. С.64-70]. У вересні 1917 р. сформовано 2-й Український корпус на чолі з генералом Г.Мандрикою, однією з дивізій якого командував генерал О.Осецький - майбутній військовий міністр УНР.
Отже, процес українізації російської армії в 1917 р., як слушно зауважує львівський історик Андрій Харук, став виявом могутнього національного піднесення, яке було стихійним на початках, але поступово набувало організованих форм; український військовий рух "став важливою складовою частиною загальнонаціональної визвольної боротьби" [374. С.19]. Водночас, зауважив автор, він був властивим для частин усіх родів зброї, але найактивніше розгортався в піхоті, кавалерії та артилерії. Перш ніж розглядати розбудову української артилерії, на наш погляд, слід звернути увагу на її стан у російській армії.
Артилерія збройних сил України доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. успадкувала організацію, озброєння і тактику бойових дій в основ