РОЗДІЛ 2
ОСНОВОПОЛОЖНІ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ СЬОГОДЕННЯ
Протягом 80-х років дискусії про постмодернізм стали об’єктом інтересу
соціологічної теорії. Саме в цей час серед представників як нової соціологічної
теорії постмодернізму, так і соціології робляться спроби дати визначення різних
аспектів постмодернізму. Захисники постмодерністського зрушення піддають
нападам традиційну соціальну теорію, а її представники, у свою чергу, або
відповідають тим самим на новий виклик, або роблять спроби знайти шляхи до
узгодження з ним та опанувати нову хвилю. Засвоєння соціальною теорією
постмодернізму було і є вкрай важкою справою. Зумовлено це тим, що, з одного
боку, ті, хто пов’язаний з постмодернізмом, стикаються із власними внутрішніми
проблемами (Ж.Дельоз, Ф. Гваттарі, М. Фуко, Ж. Бодріяр, Ж.-Ф. Ліотар, та ін.)
а, з іншої, - радикальна критика соціальної теорії з боку постмодернізму робить
сумнівними самі концепції суспільства, саму соціальну теорію та дослідження в
цій галузі. До того ж, поки не досягнуто одної думки відносно того, що являє
собою постмодерність та наскільки їй відповідає теорія постмодернізму.
Концептуалізація постмодерності ускладнюється тим, що її усвідомлення з’явилось
у кількох різних сферах (у теорії мистецтва й культури, філософії, соціальній
теорії і т. д.), між якими точаться гострі суперечки щодо розуміння
постмодерності та її відмінності від модерності.
Наприклад, Ж. Бодріяр уявляє постмодерністське суспільство як таке, де
“радикальний творець” (поширення символів, яке постійно прискорюється) виробляє
моделі й подобу реальності, які утворюють нові форми суспільства, культури,
досвіду й суб’єкта діяльності [143]. Жан-Франсуа Ліотар, у свою чергу, зображує
“ситуацію постмодернізму” як таку, яка знаменує собою кінець великих надій
модерності, неможливість по-старому дотримуватись старих соціальних теорій та
революційної політики [167]. Ж.Дельоз і Ф.Гваттарі пропонують розвивати
мікроаналіз бажання, “шизо-аналіз”, який, як гадають вони, виявить траєкторії
розвитку та форми вияву бажання в текстах культури й повсякденного життя і
дасть можливість знайти “шляхи втечі” від репресивних соціальних і
психологічних структур [152]. Намагаючись запобігти критиці постмодернізму з
боку марксизму, американський соціолог Ф.Джеймісон у своїй відомій праці
“Постмодернізм чи культурна логіка пізнього капіталізму” (“Postmodernism, or
Cultural Logic of Late Capitalism”, 1984) пропонує розглядати постмодернізм як
“культурну логіку пізнього капіталізму”. Цим самим він допомагає подальшому
утвердженню марксизму як великої теорії (чи, у крайньому випадку, її соціальної
теорії) сучасності, відводячи при цьому самому постмодернізму місце простої
логіки розвитку культури всередині нового етапу розвитку капіталізму.
Послідовники Ж.Бодріяра, американські дослідники А. Крокер та Д.Кук у своїй
праці “Постмодерністська сцена” (“The Postmodern Scene”, 1986) розглядають
сучасне суспільство як нову сцену “паніки” кінця тисячоліття, яка відмовляється
від категорій і соціальних теорій минулого та вимагає нового теоретизування.
Інші соціальні теоретики, подібно до Ю.Габермаса, навпаки, досить скептично
ставляться до постмодерністського етапу розвитку історії та нападають на
постмодернізм як на ірраціональну ідеологію [135].
Отже, щоб уникнути плутанини між різними дискурсами постмодерності, необхідно
встановити відмінність між такими спорідненими поняттями, як модерність і
постмодерність. Хоча слід відразу зазначити, що дискусії щодо пропонованого
переходу від модерності до постмодерності все ще тривають — для обгрунтованіших
тверджень поки що бракує емпіричних даних. Йдеться про те, якою мірою риси
постмодерності, насправді пов’язані одна з одною. Немає також єдиної думки,
наскільки поширеними є, зокрема, такі процеси як процес вибору ідентичності, що
обмежується окремими секторами суспільства. Розбіжності існують і стосовно
вироблення адекватнішої теорії, спроможної пояснити перехід до постмодерності,
що одні дослідники пов’язують з трансформацією капіталізму, а інші — з
фундаментальними культурними змінами. Суперечливими є й думки щодо реальності
окремих рис постмодерності, таких, наприклад, як відмирання ролі та значення
соціального класу тощо. Американський дослідник проблематики постмодерності
Дуглас Келлнер вважає, що спираючись на точку зору Майка Фейєрстоуна, яку
останній висловив у своїй праці “В переслідуванні постмодернізму” (“In Pursuit
of the Postmodernism”, 1988), можна встановити відмінність між “модерністю” і
“постмодерністю”, якщо “модерність” розуміти як Новий час, а “постмодерність” –
як поняття, що використовується для означення періоду, який іде на зміну
модерності [166, р.257]. Модерність, як її розуміли К.Маркс, М.Вебер та інші,
зазначає Д.Келлнер, належить до епохи індустріального капіталізму, який прийшов
на зміну середньовіччю чи феодалізму. Процеси, за допомогою яких модерність
породжує новий індустріальний і колоніальний світ, можна уявити як
“модернізацію”, а нові процеси, які породжують сучасний світ — як
“постмодернізацію”, яка, щоправда, ще не отримала повного теоретичного
осмислення. Модерність протилежна традиційності й характеризується інноваціями,
нововведеннями й динамізмом. Такі постійні зміни, притаманні епосі
індустріального капіталізму, можна було б передати французьким терміном
modernite, а зміни, які відбуваються в індустріально розвинутих суспільствах і,
зокрема в західноєвропейських, сьогодні, - терміном postmodernite. Нарешті,
поняття “модернізм” може бути використано для визначення рухів у галузі
мистецтва нової
- Киев+380960830922