РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НОТАРІАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ІСТОРІЇ
2.1. Виникнення і юридична природа нотаріальної діяльності
Сучасний інститут нотаріату не можна достатньо глибоко осмислити, дослідити,
вивчити поза зв’язком із попередніми стадіями його розвитку. В умовах
реформування усієї правової системи, появи нових нормативно-правових документів
стає цілком очевидною потреба в об’єктивному і ретельному вивченні історії, в
аналізі минулого з позицій нових підходів сьогодення. Таке дослідження
сприятиме виробленню наукових оцінок щодо сучасного нотаріального процесу,
правильному визначенню напрямів його реформування, що дасть змогу нотаріату по
праву посісти належне місце поряд з такими інститутами, як суд, прокуратура,
адвокатура, в правовій системі України.
Вибраний нами історичний підхід до вивчення особливостей інституту нотаріату не
випадковий і, на нашу думку, відповідає найперспективнішим тенденціям у
сучасному правознавстві. Адже методологія історичного аналізу, що
застосовується в сфері правових досліджень, володіє широкими пізнавальними
можливостями, має потужний аксіологічний потенціал. Вона сприяє глибшому
пізнанню суті досліджуваних державно-правових явищ, грунтуючись на наявних
фактах виявляє, з одного боку, загальне, необхідне і закономірне, а з іншого –
суттєво нове, відмінне. Відтак дослідження доводиться до логічного кінця,
набуваючи завершеного вигляду [147, с. 5-7].
Очевидно, що закономірності еволюції правових інститутів однієї держави, її
законодавства можна пізнати лише в результаті порівняння із законодавством і
досвідом у цьому аспекті інших держав, на історичному фоні їхнього
взаємозв’язку і взаємного впливу. Такий підхід дає змогу прийти до більш
виважених оцінок історичних подій, виявити тенденції їхнього розвитку, а також
механізми еволюції. Крім того, використовуючи порівняльний метод, можна
показати комплекс чинників, що впливають на правову еволюцію (серед них такі,
як соціальна структура суспільства, рівень економічного та культурного
розвитку, інші правові системи), а також вплив власного законодавства на інші
правові системи.
Можна припустити, що нотаріат як установа, що тісно пов’язана із суспільним
устроєм, правами сімейними, спадковими і речовими, міг виникнути і розвиватися
лише в достатньо цивілізованих і культурних державах, передусім у тих, у яких
існувала писемність. Архаїчним народам нотаріуси не були потрібні, і на першій
стадії розвитку суспільства ніде вони не згадуються. Вперше стикаємось з цією
установою у достатньо розвинутих суспільствах [148, с. 2]. В Іудеї, Греції,
Римі, у германських народів перші договори стверджувались лише свідченнями
людей і укладались у публічних місцях: біля міських воріт, на площах, базарах,
біля дверей храмів та ін. у присутності випадкових свідків.
Цілком закономірно, що за такого правового порядку, коли власність вважалася,
скоріше, фактом, аніж правом, коли будь-яке заволодіння захищалося не актом
нотаріальним, а силою, говорити про орган публічної діяльності метою якого є
захист (укріплення) прав є недоречним.
Цей період з позицій переходу певних прав за договором можна назвати
матеріальним. Якщо й існували певні зовнішні ознаки при встановленні правових
(у розглядуваний період, звичайно, досить примітивних) відносин того часу, то,
без сумніву, за своїм характером вони були суто символічними. Все здійснювалося
силою факту, без письмових актів: зокрема, перехід права власності на земельну
ділянку виражався передачею брили землі або топтанням її ногами чи взяттям в
пригорщу; на будинок – відламуванням тріски від дверей чи символічною передачею
ключів; на коня – передачею вуздечки; укладення договору виражалося биттям по
руках; прийняття спадщини відбувалося шляхом доторкання до неї чи, принаймні,
достатньо було просто охопити її зором. Перехід чи встановлення прав
супроводжувалися піснями, певними формулами, святкуваннями і та ін., тобто
обрядами, що залишали в пам'яті присутніх спогади про здійснену угоду [114, с
43]. Цей, так званий матеріальний принцип, панував у примітивному праві
існуючих держав до початку нашої ери.
У стародавньому Вавилоні з виникненням приватної власності і найпростішого
цивільного обороту для засвідчення набутих прав закликали свідків. Свідок був
головною особою, що надавала нотаріальні послуги, доки не склався звичай
укладати угоди (купівлі-продажу, дарування, міни) у письмовій формі. В пам'яті
свідків закріплявся зміст зобов’язань за договором, який у разі потреби ними
відтворювався. Із появою письмової форми угод свідків залучали не для
підтвердження їхнього змісту, а лише для факту здійснення угоди.
Правочини у стародавньому Вавилоні укладались у письмовій формі на спеціальних
глиняних табличках. Викладення сутності, змісту угоди на табличці забезпечувало
довготривале зберігання юридичних документів, які в такому вигляді дійшли до
наших днів. Однак піклування про надійність і тривалість збереження документів
викликали потребу в появі ще гарантованішої форми – таблички з конвертом:
табличка з текстом посипалася глиняним пилом і поміщалася в глиняну оболонку,
на якій ще раз повторювався текст і ставилась печатка [79, с. 10]. Метою таких
подвійних документів було запобігання їхньому підробленню і забезпечення
належного зберігання. Якщо текст на конверті викликав сумніви, то з конверту
виймалась табличка, зміст якої мав збігатись із змістом конверту. У більш
пізній період табличок з конвертами не виявлено, що пояснюється існуванням
іншого, більш досконалого, способу захисту документів від підроблення –
виготовленням двох ідентичних екзем
- Киев+380960830922