РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ В
КОНТЕКСТІ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА
Поява незалежної української держави в 1991 р. значною мірою зумовлена дією
національного руху. Її сьогодення та майбутнє також залежить від його здатності
пронизати усі сфери життя, консолідувати та організувати націю для реалізації
практичних завдань державо- та націотворення. З огляду на це актуальним є
наукове дослідження феномена українського націоналізму, що передбачає на основі
комплексного й всебічного аналізу джерел та вивчення історичної літератури,
з’ясування його структури, періодизації, масштабів поширення, а також ролі в
процесі досягнення українською нацією права на самостійне упорядкування
власного життя. Львівський історик Я. Дашкевич так окреслив ці пріоритети:
“Перед сучасною українською наукою про націю виникає завдання ознайомлення з
існуючими напрямами і течіями вивчення проблеми, оволодіння методикою
конкретних етносоціальних досліджень, а також опрацювання історії нації та
націоналізму згідно з питомо українським шляхом їх розвитку” [195, с. 182].
У науці існує правило – перед початком будь-якої дискусії, варто домовитися про
термінологію. Вивчення проблем національного руху в новітній історії України
неможливе без наукового визначення таких термінів як “український націоналізм”
та “український національний рух”, адже в суспільствознавстві взагалі, а в
історичній науці зокрема, не існує усталених дефініцій. Власне, через це кожен
дослідник із огляду на власні наукові уподобання, зручність чи якісь інші
міркування самостійно змушений обирати ту чи іншу вже розроблену теорію, або ж
створювати власну.
Український націоналізм є конкретизованим виявом такого загального явища, як
націоналізм. Вивченню останнього багато уваги приділено в західному й
американському суспільствознавстві П. Альтером [196], Б. Андерсоном [197], І.
Берліном [198], Е. Гелнером [199], К. Майноугом [200], Е. Смітом [201] та
іншими вченими. Вони запропонували ряд оригінальних теорій прикладного
характеру, які користуються неабиякою популярністю серед істориків. Тлумачення
“націоналізму” в працях українських вчених зустрічаємо переважно в ідеологів
інтегрального націоналізму М. Сціборського, Д. Мирона-„Орлика” [202, с. 109],
Ю. Пундика [203, с. 12]. Вони виходили з примордіалістського його розуміння як
функції об’єктивно існуючої нації, апріорі запрограмованої на державне
будівництво й упорядкування спільного життя. Націоналізм – це знаряддя,
покликане здійснити радикальні перетворення без огляду на існуючий стан речей,
має вузькопартійний характер і не відображає всього спектра інтересів
українства з властивою йому багатовекторною орієнтацією.
Щодо “українського націоналізму”, то в сучасній вітчизняній науковій літературі
відсутнє усталене розуміння цього терміна через його використання ідеологічним
ярликом і методологічну кризу суспільствознавства [117, с. 306]. У працях
більшості істориків відсутні концептуальні узагальнення й переважає некритичне
використання даного терміна, що зазвичай приводить до елементарної плутанини.
Автори “Малої енциклопедії етнодержавознавства” під українським націоналізмом
розуміють “систему ідей, спрямованих на захист української національної ідеї,
що виникла на початку ХІХ ст. як реакція на утиск народу” [204, с. 802]. Така
дефініція близька до популярних нині західних модернізаційних теорій, однак її
вадою є занадто спрощене, політологічне тлумачення означеного феномена. Це
врахував Г. Касьянов, означивши український націоналізм як “складний
культурний, соціально-політичний, соціально-психологічний феномен, який
розвивається й функціонує на таких рівнях: 1) соціально-психологічному
(настрої, почуття, традиції, звички тощо); 2) ідеологічному (теорії, політичні
програми тощо); 3) політичному (національні партії, об’єднання тощо)”. При
такому підході український націоналізм виступає водночас і як форма суспільної
свідомості, і як форма суспільної діяльності [205, с. 136]. Як будь-яке
визначення, дана дефініція носить обмежувальний характер, адже існують винятки,
які лише частково відповідають заданим рамкам, а, отже, залишається місце для
дискусії. Для прикладу вкажемо на цілеспрямоване використання
суверен-комуністами націоналістичних гасел задля реалізації власних політичних
інтересів. Із світоглядної точки зору не доводиться говорити про їх високу
національну свідомість у примордіалістському тлумаченні, проте рішуча підтримка
на певному етапі боротьби стала вирішальною для проголошення української
незалежності.
Як бачимо, український національний рух, на думку Г. Касьянова, є невід’ємною
складовою націоналізму, його практичним виявом у суспільному житті в різних
формах. Подібне визначення, щоправда, з поправкою на партійну винятковість,
характерне для теоретиків ОУН. П. Полтава вважав, що український
націоналістичний рух виник і діє як: а) суспільно-політичний рух і б)
духовно-світоглядний рух. У зв’язку з цим український націоналізм має подвійну
мету. Як суспільно-політичний рух, український націоналізм бореться за повне
політичне, культурне й економічне визволення українського народу з-під
чужоземного панування, за побудову Української самостійної соборної держави,
яка забезпечить усі умови для розвитку духовних і матеріальних сил українського
народу. А як духовно-світоглядний – за духовне відродження українського народу,
за ліквідацію негативних наслідків багатовікової неволі [49, с. 253]. П. Дужий
під українським націоналізмом розумів “визвольний, соборний,
суспільно-політичний рух, що на засадах єднання в
- Киев+380960830922