РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика обстежених хворих
Під нашим спостереженням перебував 31 хворий на нестабільну стенокардію і 80
хворих на гострий інфаркт міокарда, які перебували на стаціонарному лікуванні в
2000-2004 роках в інфарктному і кардіологічному відділеннях клінічної міської
комунальної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова – клінічній базі
кафедри сімейної медицини Львівського національного медичного університету
імені Данила Галицького. Рандомізація хворих проводилася в порядку поступлення.
В обстеження не включали пацієнтів з супутньою патологією інфекційного або
запального характеру, нирковою та печінковою недостатністю, онкологічними
захворюваннями, варикозно розширеними венами, ознаками тромбозу, тромбофлебіту,
тромбоемболії.
Всім пацієнтам проводилося загальноклінічне, лабораторне та інструментальне
обстеження. В інтервўю, зокрема, зўясовували наявність перенесених протягом
останнього місяця гострих інфекцій дихальних шляхів, придаточних пазух носа.
Діагноз нестабільної стенокардії та інфаркту міокарда встановлювали на підставі
клінічних, ензимологічних та електрокардіографічних критеріїв, рекомендованих
Комітетом експертів ВООЗ (Ichemic heart diseases Register, Copenhagen, 1976р.)
згідно з класифікаціями, затвердженими на VI Національному Конгресі кардіологів
України у 2000 році.
У 31 хворого було діагностовано нестабільну стенокардію (вік хворих від 41 до
64 років, середній – 52,93±1,15 років, 87,1% чоловіків), у 20 хворих - гострий
інфаркт міокарда без патологічного зубця Q (віком від 39 до 74 років, середній
вік – 51,10±2,11 років, 70,0% чоловіків), у 46 хворих - гострий інфаркт
міокарда з наявністю патологічного зубця Q (віком від 38 до 64 років, середній
вік – 52,06±1,08 років, 93,5% чоловіків) і у 14 - гострий повторний інфаркт
міокарда (вік від 43 до 74 років, середній вік – 57,35±2,68 років, 92,9 %
чоловіків) (Рис.2.1.1).
Рис. 2.1.1. Розподіл хворих за нозологіями (%)
Ґендерний розподіл досліджуваних хворих показаний на рис. 2.1.2.
Рис. 2.1.2. Ґендерний розподіл досліджуваних хворих (%)
Гострий інфаркт міокарда був першим проявом ІХС у 43,5% хворих. У 31 (47 %)
хворого був передній, у 34 (51,5 %) – задній, у 1 (1,5%) – циркулярний інфаркт
міокарда. При повторному інфаркті міокарда локалізацію не визначали. Один
хворий з інфарктом міокарда помер на дев’яту добу від розриву міокарда. Серед
хворих на нестабільну стенокардію було 67,7 % осіб з прогресуючою і 32,3 % із
вперше виниклою стенокардією. Прогресування захворювання у них почалося за 1-29
діб на фоні благополуччя (вперше виникла стенокардія) або попереднього
стабільного перебігу стенокадії (прогресуюча стенокардія). Від моменту
виникнення нестабільного стану до госпіталізації в середньому минало 5,27±7,6
діб. Перебіг захворювання та фактори ризику пацієнтів обстежуваних груп
наведені в табл.2.1.1.
Дані табл.2.1.1 показують, що групи хворих достовірно не відрізнялися за
наявними факторами ризику ІХС, за винятком артеріальної гіпертензії. У 85,7%
хворих з повторним інфарктом міокарда виявилася артеріальна гіпертензія, що
складало достовірну різницю з групою хворих на інфаркт міокарда (р=0,03). У
хворих на повторний інфаркт міокарда перебіг захворювання достовірно частіше
ускладнювався кардіогенним шоком, аритміями, гострою серцевою недостатністю та
постінфарктною стенокардією.
На першому етапі дослідження було виділено чотири групи хворих:
1 – з нестабільною стенокардією (НС),
2 – з гострим інфарктом міокарда з патологічним зубцем Q (Q-ІМ),
3 – з інфарктом міокарда без патологічного зубця Q (не-Q-ІМ),
4 – хворі з повторним інфарктом міокарда (ПІМ).
На другому етапі дослідження всі хворі були розподілені на три групи залежно
від результатів серологічного обстеження.
Лікування хворих проводили відповідно до загальноприйнятих рекомендацій
(В.М.Коваленко, М.І.Лутай, 2004) [211] з застосуванням антитромботичних
препаратів, антиагрегантів, блокаторів b-адренорецепторів, інгібіторів АПФ,
нітратів. При нестабільній стенокардії застосовували блокатори кальцієвих
каналів тривалої дії. За показами проводилася симптоматична (антиаритмічні
засоби, седативні та наркотичні середники тощо) та метаболічна терапія
(глюкозо-інсуліно-калієва суміш, вітаміни).
2.2. Методи досліджень
Для оцінки стану клітинного імунітету проводили кількісне визначення
субпопуляцій лімфоцитів непрямим флюоресцентним методом (Пинчук В.П., 1990),
використовуючи моноклональні антитіла до лейкоцитарних антигенів:
CD3+ (маркер усіх Т-лімфоцитів),
CD4+ (Т-хелпери/індуктори),
CD8+ (цитотоксичні лімфоцити/супресори),
CD16+ (NK-клітини),
CD19+ (В-лімфоцити),
вираховували імуноефекторний індекс CD4+/CD8+.
Методи вивчення гуморального імунітету включали:
визначення концентрації велико-, середньо- і дрібномолекулярних циркулюючих
імунних комплексів за M.Digeon et al. (1979),
визначення концентрації сироваткових імуноглобулінів А, М, G методом радіальної
імунодифузії в гелі за C.Mancini et al. (1965),
розраховували коефіцієнт гуморального імунітету KGI за формулою KGI=IgAґIgG/IgM
[201].
Згідно з рекомендаціями кафедри клінічної імунології Київського Національного
медичного університету (1996-1999), достовірними вважали зміни імунологічних
показників, які відрізняються від норми не менше як на 20%. Оскільки для
вивчення імунного статусу нами використовувалися імунологічні методи І-го
рівня, додатково проводили розрахунок ступеню імунодефіцитності (СІД) за
формулою: (показник хворого / показник здорового - 1) ґ 100 % (Земсков А.М.,
1995) [181]. Якщо розрахована величина мала знак