Вы здесь

Генеалогія козацько-старшинських родів: історіографія та джерела (друга половина ХУІІ - початок ХХІ ст.).

Автор: 
Томозов Валерій В\'ячеславович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U003980
129 грн
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ РОДИ У СВІТЛІ ІСТОРИКО-ГЕНЕАЛОГІЧНИХ СТУДІЙ ТА РОЗШУКІВ

2. 1. Практично-утилітарна доба генеалогії козацько-старшинських родів (друга половина XVII - перша половина XIX ст.)
Генеалогія козацької старшини, як і родознавство інших пануючих верств Європи, в своєму становленні пройшла два основних етапи: 1) практичний (утилітарний), коли вона була покликана обґрунтувати права нової еліти на привілейоване становище у суспільній ієрархії Української козацької держави, та 2) науковий, що позначився критичним ставленням до джерельної бази, засвоєнням європейського досвіду з методики реконструкції родоводів, розробкою теоретичних підвалин національного родознавства та спроможністю дисципліни робити самостійний внесок у вирішення певних проблем вітчизняної історії.
За попередні часи українська генеалогія вже нагромадила значний досвід родовідних досліджень, вироблений у процесі оформлення національної аристократії попередньої доби (див. 1. 2.). Українська народна революція на чолі з Богданом Хмельницьким та утворення Української козацької держави - Гетьманщини значно змінили соціальну структуру українського суспільства, висунувши на верхні шаблі ієрархічної драбини нову пануючу верству - козацьку старшину. Нова українська еліта потребувала юридичного закріплення свого привілейованого становища, намагаючись довести свої спадкові шляхетські права, що призвело до відновлення утилітарного періоду у вітчизняному родознавстві. У той час, коли в більшості країн Європи процес формування національних еліт давно відбувся та почався період наукового вивчення генеалогії пануючих верств, в Україні утилітарний період немов би розпочався знову.
Внаслідок особливостей історичного розвитку української держави, а саме ліквідацію державної автономії Гетьманщини та перетворення значної частини козацької старшини на російське дворянство, практичний період генеалогії козацької старшини мав деякі взаємопов'язані між собою, властиві тільки для нього риси: нетривалий термін існування, несформованість державних генеалогічних інститутів, що виконують функції збору, перевірки та затвердження родоводів пануючих верств суспільства, недозрілість самовідчуття козацької старшини як національної еліти, незначна кількість письмових генеалогічних творів.
Утилітарний етап генеалогії козацько-старшинських родів охоплює часовий термін від другої половини XVII ст., коли розпочався процес формування нової української аристократії - козацької старшини, до середини XIX ст., коли процес офіційного визнання козацької старшини у російському дворянстві закінчився та з'явилися можливості критичного ставлення до предмета дослідження.
На жаль, нетривалий утилітарний етап козацько-старшинської генеалогії залишав незначний обсяг родовідних творів практичного характеру, котрі, як правило, широко розповсюджені в інших європейських народів. Самосвідомість козацької старшини, як еліти українського суспільства, ще тільки почала формуватися, що обумовило лише зародження інтересу до власного походження.
Стара шляхта, яка залишилася на українських теренах після Української національної революції на чолі з Богданом Хмельницьким, була більш стурбована намаганнями потрапити до нової панівної верстви, а козацька старшина прагнула отримання шляхетських привілеїв та зміцнення свого матеріального становища.
Тому, тільки у третьому-четвертому поколіннях, коли нащадки нової еліти остаточно закріпилися як соціальна верхівка українського суспільства та отримали блискучу освіту, почав з'являтися інтерес до генеалогії власного роду.
Генеалогічні твори, що репрезентують практичний період генеалогії козацько-старшинських родів, мали переважно характер родинних хронік, надзвичайно популярних серед східних слов'ян з давніх часів. Ці твори не публікувалися й зберігалися переважно у фамільних архівах, більшість з яких була втрачена під час бурхливих подій 1917 - 1921 рр. Тому про генеалогічні пам'ятки сучасним дослідникам відомо лише з праць попередників. Наприклад, родовідні записки залишив по собі відомий поет і перекладач Я. А. Маркович, який походив з відомого та впливового козацько-старшинського роду [295, 378]238. Одна з перших генеалогічних розвідок належала перу іншого представника нової української еліти - бунчукового товариша А. Д. Мазаракі [347]239.
Безперечно, що родинні хроніки, створені у ті часи, повинні були відобразити значення того чи іншого роду в історії нової держави та обґрунтувати його природні права на привілейоване становище у суспільстві. З цією метою й формувалися родинні легенди про старовинне походження роду. В якості пробантів (родоначальників) виводилися "знатні мужі", які жили на українських землях із давніх-давен - нащадки старовинних шляхетських і боярських, інколи, навіть, князівських родів, чи іноземці аристократичного походження, переважно, поляки, серби, греки. Але нерідко родовідні легенди мали під собою й цілком історичне підґрунтя. Так не викликає сумнівів грецьке шляхетне походження роду Капністів, сербське - Божичів чи польське - Дунін-Борковських.
Переважна більшість родоводів козацької старшини, котрі вдається виявити у вітчизняних архівних сховищах, більш пізнього походження і датується вже другою чвертю - кінцем XVIIІ ст. До того ж, на жаль, майже неможливо встановити мету створення цього родоводу, його авторів та місце попереднього перебування чи творення. Між тим, це має суттєве значення, оскільки, наприклад, від мети створення залежить змістовне наповнення генеалогічного твору, його відповідність історичним реаліям. Так, генеалогії, що складалися з метою довести права на майно, вміщували, як правило, тільки зацікавлених у справі осіб, ігноруючи інших представників роду. Родоводи, що готувалися до клопотання про отримання прав російського дворянства, разом з документально підтверджуваними відомостями, часто містили і досить суперечливі факти, а інколи й відверто сфальсифіковані, особливо у найбільш давній частині генеалогії. Однак часом