РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА І РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ XVIII –
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст. ЗАСЕЛЕННЯ КРАЮ
Ретроспективний огляд зазначеної проблеми дозволяє виділити декілька етапів у
розвитку її історіографії, зокрема: XVIII ст. – перша половина XIX ст., в якому
домінує російська проурядова та українська козацька історіографія. Вершиною
останньої стала «Історія Русів», а великодержавницький російський напрям
найбільш представлений працею військового інженера О.Рігельмана. Кінець 20-х –
початок 30-х рр. XIX ст. – еволюція російської та української історичної думки,
значною мірою пов’язана з романтичним розумінням історії (досліджувана проблема
найбільше представлена у працях Д.Бантиш-Каменського та М.Маркевича).
Перехідним етапом від проурядової й романтичної до позитивістської, частково й
народницької історіографії, стали численні праці А.Скальковського.
Важливим джерелом у вивченні процесу заселення Степової України в XVІ-XVІІІ ст.
є записки іноземців, які також складають об’єкт дослідження, оскільки до них
мало зверталися дослідники.
2.1. Концептуальні засади проурядової та української історіографії XVIII –
першої половини XIX ст.
У контексті студій козацько-гетьманської доби відомості про заселення Степової
України у XVI-XVIII ст. висвітлюються представниками козацького стану у період
другої половини XVII – першої половини XVIII ст. Помітний внесок у дослідження
проблеми належить «Літопису Самовидця» [1]. Його назва, яку дав твору П.Куліш,
є умовною, оскільки справжній автор не встановлений. Очевидно, літопис
створювався протягом тривалого часу на базі особистих щоденників,
документальних джерел, власних спостережень. Твір мав первинну назву «Про
початок і причини війни Хмельницького» і побачив світ у 1846 р. в «Чтениях
Московского общества истории и древностей» завдяки О.Бодянському. Він видавався
також Київською археографічною комісією у 1878 р. і супроводжувався
джерелознавчою розвідкою О.Левицького.
Літопис складається зі вступу і двох частин: історичної та літописної. У
вступі, поряд із становищем в Україні напередодні Національно-визвольної війни
1648-1657 рр., описується і «Запорожжа през (крізь, у продовження – Н.С.) поля
дикіе», де козаки із порубіжних міст ходили на рибні промисли «за Пороги, то на
Кодаку на коммисара рибу десятую отбирали» [2]. Зазначено також, що
Хмельницький «за Пороги пошол..., до которого много войска козацького почалося
горнути» [3]. У першій частині певну цінність для дослідження складають
відомості про вияви колонізаторської політики Росії в Україні. У 50-70-х рр.
XVII ст. було прийнято ряд актів, котрі обмежували вільний перехід населення з
однієї території на іншу. Так, з метою не допустити масових втеч з Правобережжя
на Січ, гетьман П.Дорошенко розпорядився встановити численні застави у Каневі,
Черкасах, Воронові [4].
Другий за часом написання вважається «Літопис Григорія Грабянки», який був
завершений 1710 р. Одним з перших дослідників літопису був М.Максимович (1854
р.). Науковості твору надає джерельна база, представлена офіційними актами,
документами гетьманської канцелярії, записами свідків подій, творами польських
істориків М.Кромера, А.Бєльського, А.Гваньїні. Твір окреслює географічні межі
проживання українців як єдиного народу, що з давніх часів заселяє територію від
Дністра до верхів’їв Дніпра [5]. В.Юркевич, аналізуючи згадані літописи,
відмітив побіжне повідомлення Самовидця про оселення слобід на московських
землях після 1651 р. та більш розгорнуту інформацію Г.Грабянки про заснування
переселенцями поселень на Лівобережжі Дніпра.
Продовженням традицій козацького літописання став «Літопис Самійла Величка»
[6]. Найвірогідніше твір був написаний у 20-х рр. XVIII ст. і вперше виданий у
4-х т. Київською археографічною комісією у 1848-1864 рр. під назвою «Летопись
событий в юго-западной России в XVII в.» [7]. Праця С.Величка не є літописом у
його традиційному значенні. Скоріше це хроніка, публіцистичний нарис та збірка
документальних матеріалів (універсали, угоди, листи тощо). Пряме відношення до
теми дослідження має той аспект, що автор цілісно трактує поняття «Україна» та
«український народ». Україну він розглядає як територію по обох боках Дніпра,
заселену одним народом [8]. До нього застосовуються як синоніми такі назви:
найчастіше – український, рідше – малоросійський, а інколи козацький. Необхідно
зауважити, що включаючи прагматично-описові дослідження XVIII ст. в
історіографічне вивчення, автор намагається показати, що певні змістовні
концепції висвітлення ролі на перевагу українського чи російського етносу в
процесі заселення регіону були трансформовані до наукових теорій ХІХ, ХХ і
майже ХХІ ст.
Процес заселення регіону активізується у другій половині XVI ст. [9]. Серед
інших сприяє цьому той фактор, що московська влада реорганізує сторожову та
станичну службу на південних рубежах Росії у відповідь на набіги татар на
Москву у травні 1571 р. З метою попередження цих несподіваних нападів
московський уряд розробив цілу систему заходів по зміцненню південних кордонів,
серед яких – встановлення на степових рубежах (у тому числі на лівому березі
Сіверського Дінця) постійних сторож.
Серед праць, присвячених вивченню цього питання, слід відзначити опублікований
у 1848 р. нарис про сторожову та станичну службу на півдні Росії І.Бєляєва,
який містить відомості про донецькі сторожі за розписом князя М.Тюфякіна та
дяка М.Ржевського [10]. За свідченнями автора, до 1571 р. нараховувалося 73
сторожі, які було поділено на 12 розрядів. Розташовувались вони на південь у
степ від прикордонних міст на відстані 4-5 днів шляху, а одна від одної – на
1-2 дні. Сторожа не складала пості
- Київ+380960830922