Вы здесь

Аграрна політика Німеччини в рейхскомісаріаті "Україна" 1941-1944 рр.

Автор: 
Глушенок Наталія Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2005
Артикул:
0405U004655
129 грн
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
УКРАЇНА В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ПЛАНАХ НАЦИСТСЬКОЇ ВЕРХІВКИ НІМЕЧЧИНИ В ДОВОЄННИЙ ЧАС

2.1. Історичні корені німецького експансіонізму щодо українських земель

Зовнішньополітична програма нацистського уряду Німеччини щодо східних земель не була його власним витвором та не містила якихось надміру оригінальних ідей, вона являла собою узагальнення загарбницьких планів, що десятиріччями виношувалися в Німеччині шовіністичними та монополістичними силами.
Першим кроком у поступовій реалізації даної концепції стала німецька колонізація східних, у тому числі й українських земель, що набула особливих масштабів у другій половині ХІХ ст. Необхідно зазначити, що німецькими урядовими колами вона розглядалася не як тимчасовий процес, а одна зі складових всієї майбутньої завойовницької програми на Сході. В 70-х роках ХІХ ст. даним процесом зацікавилися урядові кола Німеччини. Як результат виникає ряд товариств і банків (Deutscher Kolonial Geschalt, Deutscher Kolonial Verein, Deutscher Export Bank), що мали забезпечити землею німецьких колоністів у Росії60. Щоб зберегти політичний вплив на колоністів, німецький уряд 1870 року видав закон про подвійне громадянство, тобто, володіючи землею на Сході, вони водночас залишалися німецькими громадянами.
Колонізація активно пропагувалася німецькими вченими, письменниками, публіцистами. Зокрема, ідеолог пангерманізму Лагорд, закликаючи до загарбання слов'янських земель на Сході - "від Мемеля до Чорного моря", пропонував загарбані території Росії роздати солдатам і німецьким колоністам, що будуть там господарювати61.
Ряд документальних матеріалів підтверджує загрозливий характер німецької колонізації в другій половині ХІХ ст. Зокрема, командування Київського військового округу в 1881 р., зібравши матеріал щодо цього процесу, поставило перед урядом питання про необхідність проведення заходів для обмеження кількості німецьких колоністів в Україні62. Але наприкінці 80-х років ХІХ ст. колонізація набуває ще більшого масштабу. У 1886 році урядом Прусії було створено колонізаційну комісію, яка мала сприяти захопленню земель у Російській імперії та господарюванню на них63.
Особливо агресивного характеру процес колонізації набув на початку ХХ ст., що було пов'язане з початком активної підготовки до військових дій. Німецьке землеволодіння на Україні внаслідок значної урядової підтримки суттєво збільшується. Так, якщо в 1843 р. у Херсонській губернії було 42 німецьких колонії, то в 1895 р. їх налічувалося вже більше 15064. У Волинській губернії, що вважалася зосередженням німецької колонізації в Україні, на початку ХХ ст. нараховувалось 210 тис. німецьких колоністів, які на правах власності отримали 700 тис. десятин землі. Також значно розширилася німецька колонізація в Харківській губернії, де на 1911 р. німецьким колоністам належало 20 тис. десятин землі. У Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях колоністами було захоплено більше третини земель65. Великі німецькі поселення виникли поблизу Одеси, Очакова, Житомира, Новоград-Волинського. Значне число німецьких колоній виросло вздовж шосейної магістралі Київ-Брест і навколо найважливіших залізничних станцій та міст - Ковеля, Луцька, Дубна, Рівного.
Значний колонізаційний потік був спрямований на побережжя Чорного моря. Так, в Одесі створено центр колонізації - Союз німецьких колоністів на чолі з центральним комітетом і низкою політичних організацій. Буде доцільним порівняти кількість німецьких колоністів на території України з загальною їхньою кількістю в Російській імперії. Так, на 1908 р. з 2 070 тис. німців, що населяли Росію, більше 500 тис. припадало на Україну, де вони становили близько 3,5% населення. Характерно, що в південній Україні частка німців досягала 5-6% від загальної кількості населення66.
Зрозуміло, що переселенці з Німеччини користувалися значними привілеями й отримували матеріальну допомогу від влади та різноманітних товариств. Разом з тим, колонізація ретельно контролювалася німецьким урядом, так, час від часу, на Схід відряджалися ревізори. Зокрема, президент Пангерманського союзу професор Гассе у своєму звіті зазначав про поступове мирне завоювання України німцями67.
Цікавий висновок можна зробити, проаналізувавши територіальний аспект німецької колонізації др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Характерним є її поширення в тих напрямках, які відповідали майбутнім воєнно-стратегічним планам німецького генерального штабу, а саме: до Києва, Петербурга, Москви.
Слід сказати, що розглянутий вище колонізаційний процес став практичним виявом експансіоністських задумів німецьких монополістичних кіл, але важливо розглянути й теоретичне обгрунтування основних концепцій майбутньої загарбницької політики Німеччини наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. Вони знайшли відображення в численних наукових творах і виступах політичних діячів, літературних і газетних статтях. Одним з проявів росту агресивних планів було виникнення різноманітних шовіністичних організацій, провідною серед яких був Пангерманський союз. Початком його діяльності вважається зібрання у Франкфурті на Майні 28 вересня 1890 р., офіційно ж створення союзу було проголошено 9 квітня 1891 р. Лідером цієї організації став майбутній керівник націоналістичної партії та співробітник Гітлера у фашистському уряді Альфред Гугенберг68.
Концепція "східної політики" пангерманців відповідала основним напрямкам зовнішньої політики Німеччини та переслідувала єдину мету - завоювання позицій "світової держави". Зрозуміло, що для досягнення цього передусім необхідно було отримати "життєвий простір", значну частину якого передбачалося захопити саме в Східній та Південно-Східній Європі. Дану необхідність пангерманці обгрунтовували перенаселеністю Німеччини. Ця ідея була взята на озброєння та активно пропагувалася у виданнях Пангерманського союзу.
Однією з основних ідей пангерманської програми експансії на Схід стає необхідність відриву України від Росії та перетворення її в "незалежну" політи