РОЗДІЛ 2. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТІСНОГО ДОСВІДУ СТАРШОКЛАСНИКІВ У
НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Вплив навчально-пізнавальної діяльності на формування особистісного
досвіду старшокласників
Навчально-пізнавальна діяльність старшокласників є головною умовою організації
їхнього особистісного способу буття й формування відповідного досвіду, оскільки
забезпечує можливості:
а) взаємодіяти між собою та з вчителями, виконувати різноманітні ролі,
реалізувати свої можливості, потреби, бажання;
б) усвідомлювати себе, свої потреби й наміри, оцінювати власні життєві
принципи, реальну поведінку, мотиви, що її спонукають;
в) усвідомлено обирати наукову інформацію для вироблення власного розуміння
природних й суспільних явищ, особистісних поглядів, оцінок;
г) оволодівати новими знаннями, визначати моральні, громадянські, суспільні
цінності, виробляти особистісне ставлення до них, власний світогляд;
д) уточнювати, визначати життєві наміри, планувати програми власної
життєдіяльності, коригувати й поступово виконувати накреслені завдання;
е) розвивати й відстоювати власну позицію, відповідно до неї оцінювати й
організовувати свою поведінку.
Слід зазначити, що навчання не завжди сприяє цілеспрямованому формуванню
особистісного досвіду старшокласників. Навчання стає умовою його набуття, якщо
забезпечує цілісний розвиток особистості, а саме формує:
знання, уміння й навички, що закріплюються в досвіді;
здібності, вольові якості, характер;
позитивне емоційне ставлення до навчально-пізнавальної діяльності, розуміння її
сутності, морального почуття, поведінку;
потреби, інтереси, цінності;
мотиваційну спрямованість навчально-пізнавальної діяльності, що відповідає її
меті.
Найбільш сприятливим для розвитку особистісного досвіду старшокласника є
навчальна діяльність, що: забезпечує інтеграцію нових знань, інформації з
досвідом учнів, їхній зв’язок із реальною дійсністю; спонукає учнів засобами
набутої інформації формувати переконання, систему цінностей, життєві плани,
особистісну позицію, що виявляється у відповідній поведінці особистості;
розвиває суб’єктно-суб’єктні, позитивні взаємини між учнями й педагогами, що
ґрунтуються на демократичних, моральних цінностях як головних для вироблення
особистісної позиції кожної людини. Таке навчання забезпечує оволодіння
молодими людьми способами поведінки й діяльності, спрямованої на реалізацію
суспільних й особистісних запитів, потреб, розкриття ними власних потенційних
можливостей, набуття здатності долати перепони й труднощі, самореалізуватися й
самоутверджуватися відповідно до особистісної позиції та власних життєвих
планів.
Аналізуючи дослідження (І. Д. Бех, В. В. Рибалка, В. В. Сєриков,
І. С. Якиманська), присвячені особистісно розвивальним функціям навчання й
виховання, слід зазначити судження І.С.Якиманської про розвиток особистості як
мету й чинник організації навчання. Вона зазначає, що головний напрям цього
процесу виявляється у визнанні за учнем права на самовизначення та
самореалізацію в пізнавальній діяльності через оволодіння способами навчальної
роботи й активізацію механізмів його особистісного розвитку, що можливе за
нових умов, серед яких можна виокремити такі: створення ситуацій, в яких кожен
учень визнається як свідома, компетентна, автономна особистість; перенесення
спілкування учнів і педагогів в діалогічну площину; формування позитивної
“Я-концепції” кожної особистості; створення ситуацій успіху, віри, підтримки
кожного. Ці умови сприяють особистісно значущому пізнанню учнем світу, що
набуває для нього особистісного сенсу, сприяє визначенню ставлень, цінностей,
фіксується в його суб’єктному досвіді. На думку дослідниці, зміст цього досвіду
повинен бути розкритий, максимально задіяний і збагачений науковим змістом
навчальних предметів та за необхідності змінений в ході освітнього процесу
[263,23].
І. С. Якиманська виокремлює три моделі організації навчально-виховного процесу,
зорієнтованого на особистість учня – соціально-педагогічну,
предметно-дидактичну та психологічну [263,16-21]. Проте, ми підтримуємо думку
дослідниці, що ці моделі не забезпечують розвиток учня як суб’єкта
навчально-пізнавальної діяльності, а тим більше не сприяють цілеспрямованому
набуттю ним особистісного досвіду.
Згідно з цими моделями особистість учня розглядається як об’єкт
цілеспрямованого педагогічного впливу, що вважається визначальним у
навчально-виховному процесі та не враховує потенційні можливості активності
учня. За таким розумінням цей процес стає відокремленим від самоактивності й
саморуху особистості, що є вагомі чинники її розвитку й формування соціальних
рис. Тому, досвід особистості слід розглядати не тільки як результат
навчально-виховного процесу, але й як умову, чинник організації цього процесу.
На практиці процес навчання загалом є предметно-орієнтований; потреби, інтереси
учнів, зокрема їхні потреби в самовизначенні, самоствердженні не реалізуються в
цьому процесі, оскільки наукові знання за навчальними програмами відірвані від
реального життя особистості, об’єктивних соціальних ситуацій. Методи навчання,
що застосовуються в сучасній школі, загалом не ставлять учнів в активну
позицію, не забезпечують належних умов для власного експериментування, вияву
критичного й творчого мислення.
Спираючись на дослідження науковців (І. Д. Бех, І. С. Якиманська), вважаємо, що
навчально-пізнавальна діяльність старшокласників стає процесом набуття ним
досвіду, зокрема, особистісного за таких умов:
визнання пріоритету індивідуальності, самоцінності, самобутності особистості як
активного носія власного досвіду;
ор
- Киев+380960830922