Розділ 2
Ідеологічні мотивації політичних репресій проти наукової інтелігенції
радянської України
З перемогою радянської влади українська інтелігенція опинилася в складному
становищі. Вона була своєрідним барометром реакції суспільства на
широкомасштабний експеримент, до якого, утвердившись при владі, з несамовитою
заповзятливістю приступили більшовики. Наукова інтелігенція, більше ніж
будь-яка інша соціальна верства населення, була на вістрі вимог інтелектуальної
свободи, як в сфері науки, так і в суспільно-політичному житті. За своєю суттю
інтелігенція, наукова зокрема, сповідувала загальнодемократичні принципи,
прагнула до свободи слова, самостійно формувала і висловлювала думки, була
вільна у своїх переконаннях. Більшовицька влада намагалася використати потужний
творчий заряд наукової інтелігенції у цілях утвердження нового ладу. Практика
соціалістичного будівництва, яка була нав’язана суспільству більшовицькою
партією, явно суперечила природі життєдіяльності інтелігенції.
Тоталітарний режим, який був встановлений більшовиками, контролював усі сфери
життя суспільства. Він суворо диктував усім, і кожному зокрема, як потрібно
жити, мислити, вести себе. Режим вимагав від народу постійної відданості і
підтримки, відкидав будь-які прояви інакомислення. Формування суспільної
ідеології страху було чи не найвідповідальнішою ділянкою в роботі радянських і
партійних органів. Придуманий і поширений більшовиками ярлик „ворог народу” з
кожним роком існування радянської влади набував усе більшої конкретизації.
Одними з перших, як потенційно непокірні, були зараховані до категорії „ворогів
народу” представники наукової інтелігенції. Саме вони, на думку більшовицьких
теоретиків і практиків, не могли змиритися з радянсько-більшовицькою ідеологією
політичного, суспільного і духовного життя в Україні. В результаті українська
інтелігенція в 1920 – 1930-х роках опинилась під жорстоким тиском
партійно-радянської влади, зазнала жахливих політичних переслідувань.
Зазначимо, що наукова інтелігенція за своїми політичними переконаннями не була
однорідною. Тиск радянсько-партійної державної машини на науковців призвів до
їх розшарування за політичними орієнтирами, а, відповідно, і до розмежування в
поглядах на перспективи революційних перетворень в українському радянському
суспільстві. Частина української наукової еліти повірила обіцянкам більшовиків
і визнала правильність їх політичного курсу. Вона прийняла це як дійсність, а
не як стратегічно-політичний маневр. Інша частина – обрала тактику
пристосування до радянської влади, слідуючи паралельно більшовицькому курсу.
Найбільш стійкі у своїх політичних переконаннях, не позбавлені високих
моральних цінностей представники наукової інтелігенції відверто чи в душі не
сприймали радянської влади і більшовицької політики. Вони стали виразником
ідеологічного протистояння між інтелігенцією і існуючим режимом. За таких
обставин перед партійно-радянськими лідерами постало завдання
теоретико-ідеологічного обґрунтування ролі і місця інтелігенції в
суспільно-політичному житті, а перед керівними і низовими ланками
радянсько-партійного апарату втілення цих постулатів у життя.
Основи ідеологічних поглядів на інтелігенцію були закладені лідерами
більшовицької партії. Прийшовши до влади, вони ще більше акцентували увагу на
класовому підході у визначенні ролі інтелігенції в житті нової держави. Це було
особливістю комуністичного світогляду, який нав’язувався суспільству.
Марксистсько-ленінська теорія будувалася на принципі класової сегрегації -
нерівності між соціальними прошарками в суспільстві. Аксіомою цієї теорії був
поділ суспільства на принципово не рівноцінні класи, протиставлення одних
іншим.
Комуністична влада орієнтувалася і спиралася на ті верстви населення, які,
перебуваючи в обоймі більшовицько-радянської системи, підтримували її. На
вороже ставлення були приречені ті, хто опинився поза системою в силу свого
соціального походження чи ідейних переконань. Українські дослідники В.
Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький справедливо підкреслювали: „Класовий
підхід давав можливість самим його втілювачам поставити себе на позицію
особливої „революційної моралі”, коли моральним вважалося все, що сприяло
здійсненню революційних перетворень, і, відповідно, аморальним – усе, що
заважало” [289, c. 164].
Класовий підхід постійно, як дамоклів меч, висів над інтелігенцією.
Партійно-радянська ідеологія прищеплювала трудящим думку про існування двох
класів: робітників і селян. Інтелігенція ж виділялася в окремий прошарок.
Елемент руйнації містився у трактуванні самого поняття “інтелігенція”, її місця
і ролі у суспільстві. Так, в умовах утвердження диктатури пролетаріату діяли
суворі обмеження, перш за все політичні, для тих, хто не міг засвідчити своє
робітничо-селянське походження. У 1920-х роках інтелігенція разом із заможними
селянами, підприємцями, торговцями потрапляла до розряду „лишенців” – громадян,
позбавлених політичних прав.
Влада поширювала на інтелігенцію різноманітні обмеження в правах на професію.
Неблагонадійні науковці не могли посідати керівні посади, працювати у тому
науковому напрямку, який визначався партійно-радянською системою як ідеологічно
ворожий. Більшовицька монополізація партійного життя звужувала можливості
громадської діяльності діячів науки. Політичні партії, з якими раніше
співробітничали, зокрема науковці, були розгромлені, а до партії більшовиків
доступ їм був закритий. Отже, науковій інтелігенції фактично було відмовлено в
політичному довір’ї. Обмеження торкалися і права н
- Киев+380960830922