РОЗДІЛ 2
ГРАДОНАЧАЛЬСТВА В СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНОГО
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
2.1. Функції градоначальств, їхня еволюція в XIX – на початку XX ст.
В історії Російської імперії XVIII ст. стає добою великих перетворень як у
внутрішній, так і в зовнішній політиці. Ще на початку століття держава
практично була позбавлена виходів до морів. У неї був лише вихід до берегів
Білого моря, незручність якого полягала в тому, що море щороку замерзало на 6 -
7 місяців, крім того, знаходилося далеко від головних європейських морських
шляхів.
Російські правителі почали шукати прямі морські шляхи до Європи, прагнучи
ліквідувати економічну замкнутість держави, бажаючи сприяти розвитку морської
торгівлі. Для цього необхідно було оволодіти виходами до Балтійського і Чорного
морів, що знаходилися під контролем Швеції і Туреччини. Петру I вдалося лише
частково здійснити сплановане, він закріпив за Російською імперією частину
узбережжя Балтійського моря.
Боротьба Росії за вихід до Чорного моря знову розгорнулася у другій половині
XVIII ст. Важливу роль у ній зіграли як політичні, так і економічні фактори.
Державі були необхідні торгівельні зв’язки з Західною Європою через найближчі,
а значить і більш вигідні чорноморські порти. Ця обставина стала одним з
головних стимулів боротьби Росії за Північне Причорномор’я [375, c.219].
У часи правління Катерини II Росія остаточно закріпила за собою Північне
Причорномор’я. Це відбулося внаслідок успішного закінчення воєн з Османською
імперією (1768 – 1774, 1787 – 1791 рр.) і підписання Кючук-Кайнарджійського
(1774 р.), потім Ясського (1791 р.) мирних договорів. Згідно з цими договорами
Російська імперія здобула землі між Дніпром і Південним Бугом, між гирлами рік
Берди й Єї, а також частину території біля Керченської протоки на Азовському
узбережжі. Крім того Росія поширювала свій вплив на землі між Південним Бугом і
Дністром. Ці території були вигідні для Російської імперії, не тільки у
воєнно-стратегічному, але й в економічному відношенні.
Після ліквідації постійної військової загрози з боку Османської імперії,
російський уряд розробляє і здійснює заходи, спрямовані на захист, закріплення
й освоєння приєднаних земель. Починається колонізація краю, жителі півдня
Російської імперії отримали можливість безперешкодно займатися в Новоросії
осілим землеробством і скотарством. Наявність родючих земель, добрі кліматичні
умови сприяли розвитку сільського господарства цього регіону.
Важливу роль у підйомі економіки даних територій зіграло також їх вигідне
географічне положення на березі Чорного моря. Право на вільне судноплавство
через чорноморські протоки давало можливість без великих витрат зв’язати цей
аграрний регіон з європейським ринком, а не через північно-західні порти
навколо Європи, як було раніше.
Великий попит на зернові, вовну, тваринний жир та інші сільськогосподарські
продукти в Європі стимулювали швидкий розвиток сільськогосподарського
виробництва в цьому краї [334, c.168]. Збільшуються площі земель, що
засіваються під пшеницю, зростає врожай хлібів у Новоросії, спостерігається
підйом товарності зернового господарства.
Швидкий розвиток торгівлі й сільського господарства вимагали заснування нових
чи відновлення старих портових міст півдня держави (Херсон, Миколаїв, Феодосія,
Євпаторія), з яких вивіз товарів за кордон був більш зручний.
Одночасно з проведеними заходами щодо заселення краю, розвитку його економіки,
уряд починає вживати заходи для захисту краю від можливої турецької агресії:
будуються нові чи реставруються старі фортеці. Оборонне будівництво зіграло
велику роль у містобудуванні південного краю. Під захистом фортець селилося
цивільне населення, внаслідок чого виникали цілі поселення, що переростали
надалі в міста – Севастополь, Одеса, Керч-Єнікале, Ізмаїл.
Уряд надавав великого значення розвитку міст Північного Причорномор’я, вони
повинні були стати важливими центрами транзитної і зовнішньої торгівлі.
Оскільки уряд Російської імперії був дуже зацікавлений у господарському
освоєнні нових територій, у розвитку зовнішньоторговельних операцій через
чорноморські порти [334, c.215], тому розвиток причорноморських міст спочатку
всіляко стимулювався.
Так, у 1784 р. видається маніфест Катерини II «Про вільну торгівлю в Херсоні,
Севастополі і Феодосії» [369, c.76]. Ці портові міста були відкриті для
кораблів усіх країн, з якими Росія підтримувала торгові відносини. Згідно указу
від 13 серпня 1785 р. кримські порти звільнялися від митних платежів терміном
на 5 років. Указом від 2 жовтня 1795 р. імператрицею була дарована пільга для
розвитку торгівлі і благоустрою Одеси терміном на 10 років. У 1802 р. вона була
продовжена на 25 років імператором Олександром I [370, c.378]. Ще раніше у 1798
р. Павло I заснував порто-франко у Криму: міста Феодосія і Євпаторія, отримали
статус вільних портів на 30 років [309, c.29].
Велику роль у розвитку цього регіону грало адміністративне управління. Характер
управління краєм визначили прикордонне положення, постійна військова небезпека,
темпи його заселення й освоєння [327, c.173].
За краєм із середини 60-х рр. XVIII ст. (1765 р.) було закріплене найменування
Новоросійського. Проте, його межі і назви неодноразово змінювалися у зв’язку з
приєднанням нових земель.
У 1775 р. край був розділений на дві губернії: Азовську з трьома провінціями –
Бахмутською, Слов’янською й Азовською і Новоросійську, до складу якої входили
Єлисаветградська, Херсонська провінції і Запоріжжя. У 1784 р. Азовська і
Новоросійська губернії були об’єднані в Катеринославське намісництво, до його
складу також належали прилеглі кримські землі, а сам Кримський півострів
увійшов у Таврійську область.
У
- Київ+380960830922