РОЗДІЛ 2
ІСТОРІЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
2.1. Статус місцевих Рад народних депутатів за радянської доби
Із звільненням території України від німецько-фашистських загарбників у числі першочергових політичних акцій стало питання відновлення діяльності органів влади на місцях: в містах, селищах, селах, областях. Завдання вирішувалося двома шляхами. Перший шлях - спеціально уповноваженими на те організаційними республіканськими та обласними інстанціями призначалися керівні працівники обласних, міських, районних, а останніми - відповідно селищних та сільських Рад. Ними підбиралися працівники штатного апарату, вирішувалися практичні питання налагодження діяльності промислових і сільськогосподарських підприємств, комунального господарства, питання освіти, культури тощо [134].
Другим напрямом цієї діяльності було виявлення та залучення до праці наявних депутатів Рад усіх рівнів, які були обрані напередодні війни і залишилися живими. До проведення перших післявоєнних виборів Рад такі заходи виявилися винятково необхідними. Альтернативи акціям з відновлення практичної діяльності місцевих Рад на той час не існувало. Адже із закінченням війни органи військової влади вже не мали юридично надзвичайних повноважень, якими вони були наділені на території, оголошеної на воєнному становищі.
Складні проблеми відбудови народногосподарського комплексу вимагали інтенсивної діяльності місцевих Рад та їх виконавчих структур. У той же час рівень професійної підготовки значної кількості працівників виконкомів, відділів і управлінь обласних, міських, районних Рад не забезпечував належного виконання завдань, що були на них покладені. Послаблення ролі місцевих Рад у господарському і культурному будівництві було зумовлено важкими наслідками війни, специфікою функціонування тоталітарної системи, постійним втручанням і прямою підміною Рад партійними органами у вирішенні питань, які належали до компетенції місцевих органів державної влади і управління, постійною кооптацією в керівні органи Рад працівників, які не мали депутатських мандатів, що, у свою чергу, не сприяло пілвищенню авторитету Рад. У 1946 році у місцевих Радах України залишилася третина депутатів, обраних у 1939-1940 роках. На 1 січня 1947 року до місцевих Рад України повернулося з армії 32175 депутатів, хоча в армію призивалося 122450 депутатів з 311543, тобто 39,3 відсотка обраних у 1939-1940 роках [134].
У багатьох місцевих Радах грубо порушувалися конституційні строки проведення сесій. А в деяких Радах сесії були рідкісним явищем, що істотно гальмувало справу нормалізації діяльності Рад, виконання ними своїх функцій [134].
Труднощі в роботі місцевих Рад та їх виконавчих структур значно ускладнювалися зволіканням проведення виборів. Останні відбулися лише через два роки після війни. У ході виборів було обрано 18002 місцеві Ради, у тому числі 25 обласних, 13 окружних, 750 районних, 258 міських, 86 районних у містах, 16405 сільських і 465 селищних Рад. До місцевих Рад республіки було обрано 307361 депутат [134].
На перших сесіях Рад відбулось обрання виконавчих комітетів постійних депутатських комісій з різних питань господарської і соціально-культурної діяльності. Усього до складу виконкомів увійшло 91098 депутатів. Майже половина голів виконкомів були обрані вперше, працювали на цій посаді не більше року. Серед голів виконкомів 258 чоловік мали вищу, 2441 - середню, 5483 - незакінчену середню, а 9846 чоловік - початкову освіту. Приблизно таким був склад і заступників голів виконкомів. Серед голів виконкомів було 11013 партійців - дві третини від їх загальної кількості, серед заступників голів вони складали третину, а серед секретарів виконкомів - приблизно 20 відсотків [134].
Життя засвідчило, що відсутність належного загально-освітнього рівня, відповідного досвіду і кваліфікації у значної частини керівного складу місцевих Рад негативно позначалося на їх роботі, діяльності органів влади на місцях взагалі. В місцевих Радах діяло 93173 постійні комісії. До них увійшло 233333 депутати, з яких понад 25 тисяч були депутатами Рад раніше і мали певний досвід практичної роботи. Але абсолютна більшість депутатів вперше була обрана, що й відповідно позначилося на компетенції діяльності Рад [134].
Діяльність місцевих Рад, їх виконавчих комітетів в усіх сферах господарського і соціально-культурного будівництва носила багатоаспектний характер. Через обласні, районні, міські, сільські, селищні Ради безпосередньо здійснювалися заходи щодо відбудови та діяльності підприємств місцевої промисловості, комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, медичних установ тощо. Місцеві Ради та їх відповідні підрозділи проводили житлове будівництво, сприяли налагодженню роботи підприємств республіканського і союзного підпорядкування [134].
Однак функціонування місцевих Рад республіки ускладнювалося значними труднощами, які зумовлювала відсутність у виконкомах та органах управління кваліфікованих кадрів. Значна плинність відповідальних працівників часто виключала наступність та системність у роботі, негативно позначалася на всій діяльності Рад. У 1945 році та першій половині 1946 року змінилося 69,97 відсотка голів виконкомів міських і районних Рад [134].
Розвиток місцевої промисловості був важкою справою розбудови промислового потенціалу, піднесення продуктивних сил республіки. У місцевих Радах республіки після виборів 1947 року було утворено 1014 постійних комісій місцевої промисловості, в тому числі в районних Радах 299 комісій, у яких було зайнято 1108 депутатів, у міських і районних Радах у містах - 142 постійні комісії, в них працюювало 1784 депутати [134].
Протягом 50-х років в Україні чотири рази відбувалися вибори до місцевих Рад (1953, 1955, 1957, 1959 роки). Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 3 грудня 1950 року були збільшені виборчі квоти по виборах сільських і селищних Рад. Внаслідок цього в 1953 році до місцевих Рад республіки обрано 326351
- Київ+380960830922