РОЗДІЛ 2
СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА РСДРП (МЕНШОВИКІВ) (1907-1914)
У своїй практичній діяльності меншовики, так само як і більшовики, керувалися
програмою РСДРП, ухваленою ще 1903 року делегатами ІІ з’їзду РСДРП. Програма
складалася з двох частин (т.зв. “мінімум” та “максимум”). Найближчими
завданнями (програма-“мінімум”) соціал-демократи вважали насильницьке повалення
самодержавства, скликання установчих зборів, створення в Росії демократичної
республіки, надання всім громадянам демократичних свобод, виборність суддів
народом, відокремлення церкви від держави і школи від церкви, загальну та
обов’язкову безкоштовну освіту для дітей до 16 років, заміну постійної армії на
загальне озброєння народу тощо. РСДРП пропонувала також особливу програму
робітничого питання, яка складалася із 16 пунктів, включаючи запровадження
8-годинного робочого дня, державне страхування робітників.
Події революції 1905-1907 рр. показали, що надзвичайно важливим і насущним в
Росії на початку ХХ сторіччя було аграрне питання. Уряд, наляканий
революційними подіями, намагався вжити заходів для “заспокоєння” народу.
Оскільки більшість населення країни складали селяни, то найнеобхіднішою була
земельна реформа. Таку реформу запропонував П.А. Столипін, міністр внутрішніх
справ, а згодом і голова уряду. Це була система заходів, пов’язаних із
руйнацією архаїчної системи общинного землеволодіння і спробою створення нових
відносин і господарств, що базувалися на нових принципах. Це був процес,
спрямований на формування широкого шару селян-власників. Земля мала належати їм
на правах приватної власності. Саме за такої умови селянин мав бути активно
зацікавленим у результатах своєї праці. В межах реформи пропонувалося здійснити
широкий переселенський рух, головною метою якого була ліквідація аграрної
перенаселеності європейської частини країни шляхом наділення ділянками
безземельних та малоземельних селян за рахунок освоєння значних аграрних площ,
головно на просторах Західного Сибіру. Реформа передбачала будівництво
сільських шкіл, залучення до системи народної освіти значних мас сільського
населення, поширення освіти серед народу, без чого неможливо було перетворити
селянина, зазвичай неосвіченого, на господаря-власника, який би усвідомлював
свою роль в системі нових виробничих відносин, а себе – громадянином великої
країни, здатним боронити свої інтереси, а також інтереси національні та
державні. Пропонувалася реорганізація системи управління державою, зокрема
місцевого самоврядування, з метою забезпечення успішного завершення земельної
реформи.
Була й ще одна невід’ємна складова столипінської реформи – її антиреволюційна
спрямованість. Організатори реформи і сам П.А. Столипін не тільки не
приховували, але й постійно виголошували цю мету, вважаючи, що за активного
здійснення аграрної реформи революційних рух в Росії буде позбавлений масової
підтримки з боку селян, згодом – паралізований і поступово припиниться.
Революційні сили і рухи це розуміли, звідси їх неймовірно жорстка позиція щодо
столипінської реформи, повне її неприйняття, що простежується у висновках та
оцінках, які тривалий час панували в радянській історичній літературі. Столипін
прекрасно усвідомлював, що міцне, просякнуте ідеєю власності, заможне селянство
слугуватиме найкращим оплотом порядку та спокою. Якби урядові вдалося
реалізувати у повному обсязі пропоноване землевпорядкування, то мріям про
державний соціалістичний переворот в Росії він поклав би край. Та загалом по
Росії реформа не досягла поставлених цілей. Проте саме в Україні вона мала
найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що
сприяло розвиткові капіталізму.
Меншовики не мали чіткої аграрної програми. Вони пропонували перегляду
аграрного законодавства. Щодо розподілу землі, О.С. Мартинов висунув програму
муніципалізації. Меншовики були переконані, що місцеві виборні комісії
перешкоджатимуть хабарництву під час перерозподілу земельних ділянок. В цілому,
меншовики детально не розглядали проблеми селян, оскільки побоювалися
селянської маси через її “політичну незрілість” та інертність.
Певної програми з національного питання меншовики теж не мали. Вони розцінювали
інтернаціоналізм соціал-демократії, як значну перевагу у порівнянні з іншими
прогресивними партіями. Але секрет полягав у тому, що “більшість російської
соціал-демократичної робітничої інтелігенції добре розумілася на питаннях
робітничого руху, а от у національному мала мізерні пізнання як теоретичного,
так і практичного характеру” [105]. Саме тому один з керівників
катеринославських соціал-демократів Б.О. Рисов (Б.І. Магідов) пропонував
розгорнути полеміку на шпальтах робітничих газет з метою висвітлення основних
засад РСДРП з національного питання [105, арк. 6].
Лідери РСДРП, на жаль, іноді забували, що Росія – багатонаціональна країна, що
невдоволення та сподівання національних меншин не обов’язково співпадали із
прагненнями росіян, але пояснювали це інтернаціоналістськими принципами
марксизму. Більшість членів РСДРП вважала національні проблеми нецікавими і
негативно ставилася до національного питання аж до 1913 року [106, р. 255].
Можливо, це обумовлювалося тим, що наприкінці революції 1905-1907 років члени
партії були представниками приблизно 24 націй і народностей Росії, де росіяни
складали 60,8 відсотків; євреї – 18,9; українці – 10,8; грузини – 6,4; поляки –
1,3; латиші – 1; білоруси – 0,3; інші – 0,6 [107, с. 22]. І таке співвідношення
було майже сталим. Не дивно, що РСДРП в Україні ігнорувала “українське питання”
і практично не робила спроб звернутися до українців р
- Київ+380960830922