Розділ 2
Регіональні особливості історичних ідентичностей в Україні: приклад Львова та
Донецька
Після проголошення незалежності України в українському суспільстві розпочався
процес деконструювання комуністичної ідеології та переформатування
національної, а отже й історичної, ідентичності. Подібно до інших "винайдених
традицій", потреба створення нової української історичної ідентичності виникла
саме в період різких політичних, соціальних та культурних змін, коли старі
радянські традиції вже більше не здатні були виконувати об’єднавчу та
мобілізаційну функцію для більшості членів даного суспільства. У такій ситуації
українські владні еліти мали зробити спробу розірвати з радянським історичним
минулим, щоб тим самим послабити свій символічний зв’язок із дискредитованою
політичною та культурною спадщиною Радянського Союзу. Важливим кроком для
досягнення цієї мети могло б бути активне "відродження" окремих елементів
дорадянської моделі конструювання минулого та інших національних традицій, з
паралельним формуванням нових. Чи українська влада пішла саме таким шляхом, чи
спробувала інкорпорувати старі радянські історичні міфи та комемораційні
практики у нову модель репрезентації української історії – це є одним з
важливих дослідницьких питань, якому буде присвячений цей розділ.
2.1 Аналіз промов Президента
Одним з найважливіших засобів леґітимізації державної влади в модерній державі
є витворення колективних ідентичностей, серед них національної та історичної
ідентичностей, які б могли телеологічно поєднати існуючий політичний режим з
подіями з минулого, які циркулюють в колективній пам’яті пересічних громадян. У
випадку України можна очікувати, що протікання цього процесу має важливі
географічні/регіональні виміри. Враховуючи це, можемо припустити, що в процесі
формування офіційного історичного дискурсу українська політична влада
стикається не тільки з конкуруючими ідеологічними інтерпретативними схемами
історії, але також з конфліктуючими регіональними ідентичностями. Бачення
минулого, котре нав’язується державою своїм громадянам, має сигніфікуватися у
такий спосіб, щоб воно було сприйнятним для максимально широких прошарків
суспільства. Це означає, що воно неминуче має виключати деякі групи "інших".
Держава намагається популяризувати такі версії минулого, які зменшують вплив
конкуруючих чи альтернативних моделей історичного минулого, що становлять
загрозу для внутрішньої єдності домінантного офіційного наративу. Першим кроком
у нашому дослідженні був аналіз офіційної моделі історичного минулого для того,
щоб пізніше можна було співставити цю модель з регіональними моделями. Для
дослідження офіційного історичного наративу були обрані публічні промови
Президента України, які є важливим джерелом конструювання та репродукування
елементів домінантної моделі офіційної історичної ідентичності, за період, що
досліджується. Планується дослідити, які історичні моделі та факти
використовував екс-президент України Л. Кучма для витворення спільної
колективної історичної ідентичності та подолання регіональних відмінностей у
трактуванні національного минулого. Основу нашого аналізу склала двохтомна
публікація публічних виступів президента, яка включала основні промови з липня
1994 року по липень 2001 року. Промови з липня 2001 по грудень 2004 року, було
отримано з офіційної президентської веб-сторінки http://www.president.gov.ua.
Більш детальний аналіз промов Президента може пролити світло на стратегії
символічного насильства, які застосовували політичні еліти України для власної
леґітимізації та вироблення відчуття колективної приналежності громадян, а
також на те, яку роль у цих процесах відігравала історична спадщина. Таблиця
А.11. ілюструє частоту звертань Президента до теми історичних свят, осіб та
подій під час його першої та другої каденції та тематичне поле цих звертань.
Перша тенденція, яку нам ілюструє Таблиця А.11, – це постійне зростання
кількості звертань Президента до історичного минулого від 1 у 1994 р. до 10 у
2004 р. Всього за першу каденцію маємо 9 звернень, а за другу вже більш ніж в
три рази більше – 29. Слід зауважити, що Таблиця А.11 враховує тільки ті
звернення, які були безпосередньо присвячені тій чи іншій історичній події,
особі чи святу. Президент також звертався до історичного минулого і в інших
своїх промовах, але такі звертання були не частими, і тому ми вирішили їх не
враховувати. Як зауважуємо, основним фокусом президентських звернень є Друга
світова війна: з 38 приведених у таблиці звернень 12 (31,6 %) присвячені цій
тематиці. Наступними за частотою є згадки про 3 державотворчі події: День
Соборності і проголошення УНР (7,9 %), День Незалежності (7,9 %) і День
Конституції (7,9 %). Подібну ж кількість згадок має День пам’яті жертв
Голодомору (7,9 %). З 2003 року Президент відновлює традицію привітання з
такими радянськими святами, як Перше травня, День партизанської слави, а у 2004
році запроваджує ще одне свято, пов’язане з подіями Другої світової війни –
День ветерана.
Аналіз текстів промов засвідчує, що символічна мова “національної історії” та
патріотизму є центральною не тільки для історичних, але і для інших звернень
Л. Кучми. Зустрічаємо численні згадки і вислови, які наголошують на важливості
історичного досвіду українців для розуміння сьогодення і побудови майбутнього:
“історія навчає” [7], "історія вчить: пам’ять творить, а безпам’яття руйнує"
[46]1
[1) [46] Кучма Л. Вірю в український народ. – Т. 1. – Київ: Видавничий дім
"Альтернативи", 2001. – C. 275.]), “минуле орієнтує нас на створення
майбутнього” [22], "сьогодення та
- Киев+380960830922