РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛА ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТУРЕЦЬКОГО РОМАНУ
2.1. На шляху до естетики постмодерну.
Турецький роман другої половини ХХ століття постійно намагається відійти від
традицій, закладених добою „класичного роману”. У минулому залишаються короткі
речення, заяложені теми, дидактичний характер твору, спосіб нарації,
позбавлений прихованого змісту. Альтернативний оновлений роман звернувся, за
визначенням відомого дослідника турецької літератури Ахмеда Кабакли, „до
площини фантастичного, сфери образності, замкнутості, містичної символіки”
[180; 907].
Починаючи з 60-тих років ХХ століття кожний наступний роман відзначався
сміливістю тверджень, ширшим діапазоном використовуваних тем. Нові тенденції у
світовому романі активно проникали та вкорінювалися у турецький літературний
ґрунт завдяки активній перекладацькій діяльності.
З’явилася низка талановитих турецьких письменників, що отримала назву „останнє
покоління турецького роману” [180; 907]. Найяскравішими серед них стали Орхан
Памук, Латіфе Текін, Ахмет Алтан, Пинар Кюр, Метін Качан, Більге Карасу.
Романи Орхана Памука були виплекані на творах таких класиків світової
літератури, як В.Вулф, Х.-Л. Боргес, Д.Джойс, Ф.Кафка, В.Фолкнер. Окрім того,
значно вплинули на романіста письменники латиноамериканської школи. Ахмет
Кабакли у своїй критичній статті пише з цього приводу наступне: „новітній роман
- це нарація, що ввібрала у себе елемент іронічного та фантастичного,
гротескного, жанру дестану, метод метафори та надбання всієї історії
літератури” [180; 908].
У турецькій романістиці 90-тих слід окремо виділити таких письменників та їх
твори: Адалет Агаоглу „Одне романтичне літо у Відні”, Ерхан Бенер „Анафора”,
Алев Алатли “Їй-богу, досить з мене твоїх фліртів”, Фейза Хепчілінгірлер “У
який колір зав’яне червона гвоздика”, Афет Илгаз „Дорога”.
Прикметно, що турецький роман у 90-тих роках не змінив суттєво напрямок свого
розвитку. Теми опису життя суспільства, його моральні пошуки, роздуми над
сучасністю та місце в ній індивіда залишаються пріоритетними. „Останнім часом у
романі помітне активне зображення суспільних проблем та тенденцій останніх
років, що поєдналося з намаганням відтворити, якомога правдиво, події близького
минулого, пережиті політичні потрясіння. Найяскравішими є зображення курдської
проблеми та релігійного ренесансу, який зараз переживає країна. Наші романісти
майстерно перетворюють суспільні та політичні події у літературну площину,
переважно акцентуючи увагу на тому, що змальовують, а не як змальовують” [141;
353]. На думку дослідника Гюрсель Айтач, останній роман Адалет Агаоглу
„Романтичне літо у Відні” посідає окреме місце у літературному доробку
турецьких романістів кінця ХХ століття. Згаданий роман розрахований на вузьке,
дібране коло читачів романістики Адалет Агаоглу. Насамперед це глибокий
інтелектуальний твір, що вимагає відповідного рівня читача. Як відомо, романи,
які мають безпосереднє відношення до реальності, починаються твердженням, що
герої та події твору не мають ніякого стосунку до реального життя. Адалет
Агаоглу йде іншим шляхом, стверджуючи, що „всі [згадані в романі] особи, місця,
назви книжок, історичні факти, географічні назви прямо пов’язані з реальним
життям, але вони не мають відношення до жодної романної категорії” [229; 21].
Умберто Еко сучасну епоху визначив як повторення епохи середніх віків. Адалет
Агаоглу, в свою чергу, зазначила, що зараз Туреччина переживає необароко: „До
речі, приємне століття, століття, у якому зводити на престол імператорів чи
спадкоємців династії стало не актуальним. Всі імперії повалено чи майже
повалено... Ми стомлені постійними робітничими рухами, анархістськими
дійствами, посяганнями на життя наших лідерів, а паралельно ще й релігійні та
національно-етнічні сутички”[127; 78]. Світові війни ХХ століття підвели
індивіда, який намагається отримати насолоду від життя, до усвідомлення смерті
як неминучого атрибуту суспільного розвитку чи занепаду. З історії відомо, що
емоційність бароко затьмарила раціоналізм Ренесансу. Романтизм разом з бароко
тримає вісь чуттєвого. Недарма письменниця називає свій твір „Романтичне літо у
Відні”. Архетоніка роману заслуговує на особливу увагу. „Романтичне літо у
Відні” складається з семи розділів: 1. „Дірка для ключа”; 2. „Смітник”; 3.
„Уроки історії”; 4. „Азартні ігри життя”; 5. „Запах минувшини, шепіт у вухах”;
6. „Наречена вітру”; 7. „Інша сторона”. Наративну техніку цього роману можна
визначити як романтично-іронічну.
Події роману „Романтичне літо у Відні” починаються на вулиці, що знаходиться
недалеко від історичного центру Лондона. Оповідач, щоб купити гамбургер, разом
зі своєю племінницею біжить до парку. У вухах дзвенить слово „бароко”, що
відразу викликає асоціації з Віднем та відповідно переносить туди персонажа:
„Нестримне бажання і ці слова оволодівають мною. Якби не малеча, я б ще в ту
хвилину з Лондона перескочила б до Відня” [127; 8].
Адалет Агаоглу надзвичайно вміло експериментує з часом. Недарма її визнано
майстром часової експозиції у сучасному турецькому романі. В останньому романі
вона, за визначенням літературознавця Гюрсель Айтач, створює „нову історичну
філософію” [141; 356].
У часовому вимірі вона, добираючи з певною іронією мотиви європейської та
османської історії, малює картини сучасної історії.
„Я б не мала побачити на стінах палаців, огороджених парків та двориків, які
зводилися робітниками під батогом герцогів, князів, принців, надписів на
зразок: „Відень – це надбання його мешканців!”, „Іноземцям – геть!”, „Білим –
ласкаво просимо, чорним – заборонено”, „Півночі – ні, Півдню – так”, я б не
мала наштовхнутися на з
- Киев+380960830922